Мольфар

Вона йшла лісом і вдихала весняне повітря на повні груди. Вона любила свій край, край, де народилася, виросла і нічого іншого більше й не бачила. Карпатські гори, столітні сосни, бурхливі гірські річки, це все давало їй неабияку силу і радість. Вона любила їх у всі пори року, вдихала цілюще повітря і іноді їй здавалося, що вона – птаха, яка парить над усім цим світом. Вона вийшла на полонину, роззулася, стала босими ногами на свіжу зелену траву, простягла руки до неба і завмерла.

Він знову побачив її і задивився. Вона це робила щоранку, уже місяць поспіль, з тих пір, як він її вперше тут побачив. До цього часу її в їхньому селі не було. Молода, навіть, юна дівчина, ходила босоніж, набиралася сили від сильної карпатської землі, у своїх легких бавовняних вишиванках із сакральними візерунками, видуманими нею самою, але значення яких він розумів. Він лишень не розумів, звідки у неї, у такої юної і незрілої такі глибокі знання, навіть не знання, а відчуття. Він, старий мольфар, йшов до цих знань усе своє життя, а до цього ще були його батько і дід. Вона ж знала це все невідомо звідки. Нещодавно, коли він збирав свої трави з вранішньою росою, вона з\’явилася неочікувано, мов мавка з повітря, підійшла нарешті до нього і несміливо сказала: «Оцю не рвіть зараз, її треба вечері, після заходу сонця, тоді в ній сила». Потім засоромилася, вибачилася і так же непомітно зникла. Він застиг на якусь мить, задумався, прислухався до себе і пішов додому. А потім прийшов ввечері, після заходу сонця. Всі трави похилившись спали, насмажившись під пекучим гірським сонцем і лишень його трава розправила пишно свої листя і світилася ніби зсередини. І він сам відчув, яка сила цілюща тоді і в ній була. Саме цієї сили не вистачало у тих його знахарських зіллях, котрі так мали б допомагати людям, але не завжди виходило. Тепер він зрозумів чому. Не вистачало саме цієї сили. Але звідки вона знала? І ще в ній було щось таке, що його вабило і насторожувало водночас. Потім він вловив і те, що насторожувало. Колись, зустрівши його в лісі, вона поздоровалася торкнувшись його руки і він відчув у її тілі смертельну хворобу, котра сиділа там і вже починала повільно руйнувати її зсередини. Вона мабуть і не знала про свій недуг ще, але він знав. Максимум – півроку життя. І міг він взятися за зцілення цієї її біли, але знову було ще щось чого він не міг вловити, не міг відчути, і здавалося йому, що ще мить, ще один подих карпатського повітря і він вдихне і зрозуміє все, що його бентежить і не дає спокою.

І ось зараз, коли він задивився на неї, яка стояла босоніж, простягнувши руки до сонця у вишиванці зі знаками бога Перуна, у нього з\’явилося відчуття дежа в’ю. Це вже все колись було у його житті, тільки давно-давно, ніби в іншій паралельній реальності. Навіть, вишиванка всипана сонячними візерунками. Він завмер і вперше за багато десятків років злякався, навіть не злякався, а збентежився тим, що цього не може бути!
Рано-вранці, коли ще спало все село разом зі столітніми смереками в горах, він зашкутильгав у сусіднє село. Йшов коротким шляхом, стежками лісовими, котрі не знала жодна людська істота. Колись ними його водив його старий дід-мольфар, він запам\’ятав їх назавжди та й сам уже частенько блукав тут. Черпав тут свою силу і енергію. Люди часто зверталися до нього за зціленнями, приходили зі своїми бідами і горем, він допомагав, якщо міг. Віддавав їм свої сили, але й у нього вони були не бездонні. І ось ще його дід йому показав місця, де можна було відновитися, де космос зустрічався з землею і завжди било ключем енергетичне джерело.

За дві години він був у селі. Він не був тут більш ніж півстоліття. Щось змінилося, щось ні. Він хвилювався лишень, що не знайде тепер потрібної йому хати. Але, ні…ось вона. Він зайшов у двір. У дворі з самого ранку вже хтось порався. Він застиг на якусь мить. Старенька повернулася і побачила його. Спокійно досипала зерно курям, витерла руки об передник і підійшла до нього.
– Ну, здрастуй, Петре!
– Здрастуй, Стефо! Я думав не впізнаєш, – трохи знітився він.
– Та чого ж, – відповіла віна, – як ся маєш?
– Добре, а ти?
– Також.
Вони сіли на веранді, вона заварила трав\’яний чай і гомоніли про ті півсотні років, що не бачилися. Сонце встало, засвітило променями у віконця веранди і розгладило зморшки на цих двох обличчях.
– Стефо, розумієш, у нашому селі з\’явилася дівчина, така, років зі двадцять…я не знаю, як сказати…вона ходить у твоїй вишиванці, і ще…, – він знітився і не міг дібрати слів.
– То Марічка. Вона переїхали туди з батьками. То моя онучка. І твоя, – вона подивилася на нього своїми світло-блакитними очима, як тоді, колись…у минулому житті..
– Але ж я думав…ти ж за Михайла вийшла…- він не міг тепер зібратися з думками, але розумів, що все стає на свої місця.

– З Михайлом ми прожили довге життя, і потім народили ще трьох дітей. Михайла вже десять років немає і я й досі за ним сумую, знаю, що він мене чекає і скоро до нього прийду. Але, Марічка твоя. Так тоді вийшло…
Вона дивилася йому услід. Вона дивилася як старий мольфар пошкутильгав до свого дому. Вона посміхнулася про себе. Все вийшло так, як вона й думала. Тоді, вона не наважилася йому сказати про вагітність і не наважилася його зробити батьком своєї дитини. Не вийшло б з нього батька. Але, тепер, коли питання стосувалося життя й смерті, вона була в ньому впевнена. Вона знала, як він вчинить. Недарма вона кохала його все життя. Вона проводила його поглядом до останнього, навіть, коли його силует уже зовсім зник, вона ще дивилася на дорогу. Хотіла запам\’ятати і залишити в пам\’яті. Бо, це був останній раз і для нього і для неї.

Він шкутильгав додому, своїми таємними стежками і думки тривожно билися в його голові. Він згадав слова батька перед його смертю: «Сину, ти можеш допомагати всім людям, у нас є такий дар, але ти не зможеш допомогти рідним. Або це буде допомога один раз ціною в життя». Потім, все життя він навіть посміювався над батьковими словами, бо знав, що на ньому їхній мольфарський рід припинить своє існування, а рідні у нього немає, він одинак. Тепер всі його плани перемішалися і як отой гірський потік все сумбуром понеслося у якийсь вир. Він присів біля річки, холодна, майже джерельна вода, блискучі чисті камінчики під нею. Ці гірські річки завжди кудись спішать, бурхливо, шалено, без зупинки…куди вони спішать? Вони спішать жити…
Він піднявся і пошкутильгав до місця, де космос зустрічається з землею. Хвороба та складна, смертельна, туди треба сили та сили, енергії та енергії.
За десять років потому, Карпати стали все більш туристичними. І екскурсовод завжди водить туристів до того села і здалеку показує хатинку, де жив старий мольфар.

– А тепер у цій хатині живе молода жінка, знахарка і люди як ходили сюди по допомогу, так і ходять. І вона зцілює. Тут жив цілий рід мольфарів, а тепер вона, – розповідає екскурсовод.
– А де ж дівся старий мольфар? – зазвичай запитує хтось з туристів.
– А ніхто не знає, уявляєте. Його просто не стало і все, – завжди дивується екскурсовод.
І лише могутні карпатські гори, столітні смереки і бурхливі ріки, чуючи це, завжди посміхаються про себе і дивуються людській наївності.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x