Тамара Максимівна Лисенко народилася і все своє життя пропрацювала у Вербовці, що на Катеринопільщині. Разом із чоловіком Олександром Юрменовичем виростили і виховали двох синів-близнят, котрі, як і батьки, стали шанованими людьми. На моє запитання, чи було її життя щасливим, жінка після короткої паузи відповідає:

— Мабуть, що так. Більше того, вважаю себе дуже щасливою. Адже була, як у Бога за дверима. Вийшла заміж за чоловіка, в якого закохалася, ще будучи старшокласницею. Після того, як одружилися, як кажуть, пилинці не давав на мене впасти. А згодом, коли народила синочків-соколят, то, мабуть, у нашому селі не було найщасливішого батька. Раділа за своїх трьох мужчин — великого і двох маленьких. Не було проблем із синами ні в школі, ні пізніше. Тільки гордилася своїми Олександром та Євгеном. Обидва після здобуття вищої освіти працюють на керівних посадах. Їх поважають і шанують підлеглі. Радіє материнське серце і за те, що в них прекрасні дружини, які для мене, ніби рідні доньки. Ростуть прекрасні внуки, а дванадцятирічний правнучок – то найбільша радість і моя, і Олександра Юрменовича.
44 роки працювала сільським фельдшером, завідувала ФАПом. Як сьогодні кажуть, була справжнім фанатом своєї роботи. І навіть після виходу на пенсію прокидаюся вранці, виходжу на вулицю, а очі мимоволі повертаються у бік приміщення, що за тривалий час стало для мене другою домівкою.
Пригадую свої перші кроки на посаді сільського медика. Тоді ще у Вербовці був колгоспний пологовий будинок, то доводилося протягом року приймати по 30 пологів в односельчанок. Мабуть, моя праця була недаремною, коли багато з них називали своїх новонароджених доньок Тамарами. З першого робочого дня до мене почали звертатися по батькові — Максимівна. За період моє роботи у Вербовці не було дитячої смертності до одного року. Для непосвячених ці цифри мало що говорять, а от медики знають, що за ними стоїть. За сумлінну працю була нагороджена медаллю Президії Верховної Ради СРСР, є відзнаки від Міністерства охорони здоров’я нашої держави.

Відкрию ще один маленький секрет. Коли в район приїжджала комісія перевірити стан справ у сільському ФАПі, то її завжди направляли у Вербовець, де (без зайвої скромності скажу) завжди був порядок.
Як мінімум, три покоління вербовчан знаю змалечку. У нас тільки в селі понад двадцять хрещеників. Багато з них уже самі стали дідусями й бабусями.
Із чоловіком — Олександром Юрменовичем – ми постійно відчуваємо підтримку не тільки сусідів, кумів, хрещеників, а всіх односельців, сільської ради. Коли потрібно щось зробити на подвір’ї, на городі, люди самі приходять і допомагають.
Останні чотири місяці Юрменович захворів, мабуть, даються взнаки фронтова юність, рани. Та й вік, йому вже 89… А раніше ми було сядемо вдвох на дивані й співаємо пісень воєнної пори.
Так, справді, у мене життя склалося щасливо. Дай Бог такого кожній людині.

Василь Ходзіцький