Одного дня директор Сагунівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Атамась Леся Іванівна вирішила, що їй потрібен помічник. З цієї нагоди в школі було проведено президентські вибори. Голосування за майбутнього очільника відбувалося серед учнів старшої школи і вчителів. Лічильна комісія, яка складалася з учнів 10-го і 11-го класів, визначила результати виборів, які з невеликим відривом вдалося виграти Олександру Медведенко. Хлопець, якого друзі вважають дуже схожим на В’ячеслава Чорновола, закликає людей відмовитися від надмірного пафосу й бути простішими.

– Розкажи, будь-ласка, якою була твоя передвиборча кампанія?
– Претендуючи на місце президента, я не давав багато обіцянок. Я мав конкретну ціль – зближення учнів із вчителями. Поставив чітку мету, яку хотів виконати. Власне, це й була вся передвиборча програма.
– Якими були твої емоції, коли ти дізнався, що отримав першість у президентських виборах?
– Чесно кажучи, я був дуже радий своїй перемозі й навіть трохи тішився, бо, як спортсмен, звик радіти перемогам та новим високим досягненням. Але зараз розумію, що кожен, хто проголосував за мене виявив таким чином свою довіру. Вони мають надію, що саме я зроблю те, чого сьогодні хочеться українським школярам.
– Чи дійсно це так легко і приємно бути президентом?
– Насправді бути на керівній посаді – це не так вже й просто. Лякає й те, що неможливо догодити всім одразу. Комусь подобається літературний вечір чи тиждень українських традицій, а для когось вони видаються нудними. Проте я намагаюся враховувати інтереси та бажання усіх школярів і робити правильні рішення, які зроблять їх щасливими. Адже школа – це наш другий дім, де ми проводимо так багато часу, тож і атмосфера тут має бути відповідна.
– Хто допомагає тобі працювати над новими ідеями та втілювати їх у життя?
– Зробити все заплановане самотужки, мабуть, було б нереально. Адже для досягнення сміливих мрій потрібна команда, а іншими словами – шкільний парламент. Створюючи успішну й продуктивну команду, перш за все, я обрав прем\’єр-міністра. Ним виявився мій суперник у президентській гонці й друг у звичайному житті Андрій. Мої помічники – це мої друзі, які завжди мене підтримують, дають поради та допомагають проводити необхідну роботу.

– Розкажи, як вплинуло на тебе «президентство»?
– «Президентство», звичайно, не проходить безслідно ні для кого. Я взагалі не знаю людей, на яких не мала би впливу така почесна посада. Адже відчуття відповідальності докорінно змінює будь-яку особистість. Я почав розуміти, що є люди, які чогось очікують від мене. Вони вірять у мене, підтримують мене і я просто не можу підвести їх. Навіть якщо мені страшно або я просто не хочу чогось робити, розумію, що це мій обов’язок і відступати не можна. Саме відповідальність та чесність – основні риси характеру, які виховало в мені «президентство».
– Чи маєш ти політика, з якого тобі хочеться брати приклад?
– Я завжди захоплювався Рузвельтом. Це людина, яка мала високий інтелект та природжений талант до керівних посад. На жаль, я не можу назвати жодного сучасного українського політика, який би надихав мене. Проте дуже люблю історію і неодноразово досліджував життєвий шлях нашого співвітчизника В’ячеслава Чорновола. Він був діячем руху опору проти зросійщення та національної дискримінації українського народу, що започаткував національно-визвольний рух шістдесятників та дисидентів. Я дійсно пишаюся цим великим Українцем і хотів би зробити для своєї країни хоча б десяту частину того, що зміг зробити він.
– Твої друзі вважають, що ти схожий на В’ячеслава Чорновола. Як гадаєш, чим?
– Це, мабуть, найкращий комплімент, який мені доводилося чути від моїх друзів. Думаю, тим, що вмію так само віддано любити свій край, звеличувати його й готовий боротися за нього.
– Якби тобі випала нагода поспілкуватися з президентом України Петром Порошенко, про щоб ти хотів поговорити?
– З Президентом України я говорив би переважно про майбутнє нашої країни. Вважаю, що потрібно бачити конкретну мету й шукати реальний шлях до неї. А більшість політиків, які мали б бути підтримкою та опорою президента, на жаль, не виконують свою роль. Вони займаються своїм збагаченням, розширюють свій бізнес, а про Україну думають лише тоді, коли час отримувати зарплатню.
– Спілкування з якими людьми ти намагаєшся уникати?
– Найгіршою рисою в людині вважаю егоїзм. Також, надзвичайна і надмірна впевненість у собі завжди відштовхують мене. Мені не подобаються люди, які думають, що роблять все правильно й нав\’язують цю думку іншим. Людям треба відмовитися від надмірного пафосу й подумати про реальні речі, яких сьогодні потребує Україна, а це, у першу чергу, свідомі українці. Нам треба бути трохи простішими – тоді життя налагодиться.
– Як ти плануєш поєднувати в майбутньому родину і кар’єру.
– Як і зараз сім\’я для мене завжди на першому місці. Відчуваючи підтримку, можна впевнено розвиватися, а якщо цієї підтримки не буде, то це, мабуть, неможливо.
– Розкажи, які книги ти любиш читати?
– Я не дуже люблю фантастику. Надаю перевагу історіям із реальними фактами. Люблю українські історичні книги про наш край. Зараз я читаю «Третю Роту» Володимира Сосюри та «Україну у вогні» Олександра Довженка. Неймовірно сильні твори.
– Який девіз твого життя?
– Як такого девізу я не маю, але постійно тримаю в собі думку про те, що найголовніше – залишатися Людиною у будь-яких ситуаціях.
– Розкажи, чим ти займаєшся окрім президентства у школі?
– Уже 7 років я займаюся дзюдо. За цей час я і мій брат були призерами і переможцями великої кількості змагань по всій Україні.
– Щоб ти міг сказати учням, які в майбутньому мріють посісти місце шкільного президента?
– Усім, хто мріє стати шкільним президентом, я побажав би завжди вірити в те, що навіть така маленька посада може чимось допомогти людям, а саме учням і вчителям. Головне – розуміти навіщо тобі ця посада і усвідомлювати всю її відповідальність. Президент має відповідати своїй посаді. Мені роль президента допомогла відчути себе потрібним і зрозуміти те, що навіть у такому юному віці можна справді чимось допомогти і спробувати згуртувати учнів своєї школи.

Надія Нестеренко