Про жебраків і милостиню

Як часто ви подаєте жебракам? І чи подаєте взагалі? Багато хто стверджує, що подавати не треба, оскільки жебрання – це вже давно бізнес, на ньому наживаються хазяї інколи дійсно нещасних людей з інвалідністю чи іншими проблемами, а інколи й самі жебраки насправді виявляються доволі небідними людьми, які просто не хочуть йти на роботу.
Я подаю час від часу у відповідь на внутрішній порух. Найчастіше стареньким та інвалідам, останнім часом найбільше – молодими інвалідам у військовій формі. Коли бачу таких у київському метро, у голові починають роїтися страшні думки, а кілька гривень допомагають їх відігнати. Своєрідна індульгенція за душевний спокій. І ніби вдячність за те, що з тобою і твоїми близькими все в порядку. До таких роздумів дуже гарно пасує єврейська приказка: «Якщо проблему можна вирішити за гроші, то це не проблема, а видатки».

Тим, хто істерично кричить «подайте люди добрі», не подаю майже ніколи. Відчувається якась у цьому фальш і намагання привернути до себе увагу. Але ось учора розповідь про складну життєву ситуацію мене розчулила. Я їхала собі в метро, читала з телефону Пауло Коельйо й прислухалася, коли ж оголосять мою зупинку. У вагон зайшов дядечко й почав розповідати про племінника, якого збила машина й потрібна операція голови. Страшні фотографії у папці, і розчулююче «ми тільки починаємо жити». У голові промелькнуло «от я така жива і здорова, маю все, що потрібно, їду собі в сонячний весняний день на зйомки соціального ролику, а в когось у цей самий момент життя обривається». Рука потягнулася до кишені з дрібними грошима. Але мене зупинив дядько, що сидів поруч.
– Девушка, не подавайте. Я его знаю, он каждый раз на разное собирает.
– Справді?
– Да, у него условная судимость есть. За бродяжничество и мошенничество. И нету у него никакого племянника. У него три дочери. Тоже побираются, Вы если ездите в метро, то часто их видите. Ходят тут, со скрюченными ножками, а на самом деле бегают быстрее, чем мы с Вами.

Поки тривав це діалог, жебрак дістався до нас і мій сусід підхопився з свого місця.
– Ну привет, старый товарищ.
– В смысле?
– Что не узнал меня? На кого в это раз собираешь? На кого, говори? – і дядько схопив жебрака за грудки й почав трясти. – А ну быстро роздай все деньги, которые собрал! Быстро! Вот, девушка, возьмите. 5 гривен кто дал? Молодой человек, кто дал 5 гривен?

На моє здивування жебрак (що сам теж був немаленьким дядьком) без прирікань розвернувся і пішов роздавати гроші. Увесь подальший час його «викривач» відчуваючи себе героєм, коментував здивованим пасажирам свій вчинок так само, як перед тим мені. Але в мене не було радісного піднесення від того, що ось воно, розкрилося зло.
Мені було бридко. Хотілося якомога швидше вийти з того вагону. І помити руки.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x