Переднє слово: Я дуже люблю дітей. Сопливих, кричущих, капризних, коли вони плачуть, посміхаються, заливаються сміхом, граються, біжать розкинувши руки, переплутавши тебе зі своєю мамою чи тіткою, пізнають світ на дотик та смак. Обожнюю спостерігати за вагітними жіночками, молодими мамами з візочками та за тим, як вони спілкуються зі своєю малечею. Я дівчина – і це дуже природньо…

Неймовірно теплого весняного дня визираю з балкону четвертого поверху, а внизу – розквітли тюльпани, проліски та ще кілька видів квітів, які я ніяк не запам’ятаю. І так гарно на душі, переповнюють емоції радості та почуття вдячності до цих інтелігентних жінок (а в моєму будинку тримають клумби саме такі), які не нехтують копирсатися в землі, вирощуючи, ба ні, викохуючи чудові клумби на радість собі та оточуючим. І саме зараз одна з них на колінах порається біля весняного оазису з тюльпанів поки поряд пищить та гасає маленька дівчинка років двох-трьох. Ну не картина, а краса. Мама цієї «мілашки» у синьому вельветовому спортивному костюмі та білих шкіряних кросівках ніяк не вгамує доньчине бажання заявити про себе на весь світ: «Аййааяаяаяяяяя!» – бігає мала й стрибає у невеличкі калюжки, які лишились після вчорашнього дощу.

«Каць!* Посмотри, какие цветочки красивые!**» – робить ще одну спробу молода матір. Дитя розвертається до клумби з червоними, жовтими та рожевими тюльпанами. Потім з іще більшим писком «Цвєтоцькааааааа» забігає туди й зриває кілька штук. Дитя підбігає і дарує весь зібраний «скарб» найдорожчій людині. Тим часом «оазис» трошки «похнюпився» – кілька тюльпанів розтоптані, деякі – зірвані, інші – надламані звисають, знаючи, що їхній кінець також близький.

Далі без коментарів:
– Не зривайте квіти, будь ласка. Я так старанно їх доглядаю…
– Ета же рєбьонак! Ана нє панімаєт!
– Вони мені теж як діти. Щодня навідуюсь то удобрити, то підгорнути, то посіяти. І не для того посадила, аби їх топтали та зривали
– Што? Ти ваапщє ах***ла? У тєбя што дєтєй сваіх нєт? Кабила, бл**ь. Подавісь сваімі тюльпанамі!!!
Риторичні запитання: Мене одну від самого дитинства вчили, що паплюжити клумби не можна? З якого віку треба розповідати дітям про повагу до чужої праці? Коли саме треба починати розповідати їм про те, що руйнувати – це погано, що квіти живі й що вартість їхнього догляду значно перевищує щомісячні декретні виплати?
Резюме: Не всі квіти заслуговують на те, аби їх захищали. Не всі панночки варті того, щоб народжувати дітей.
Пост скриптум: Повторюся, я обожнюю дітей!
_____________________________________________________________________________
*Катю, Катрусе, Катеринчку