Танець життя

Вона відчувала себе пригніченою і розірваною на шматочки. Він знову був незадоволений нею і її виглядом. Знову й знову. Їх запросили на вечірку. Вона купила гарну вечірню сукню. Таку, як вона любить. З блискітками, з мереживом, де просвічується тіло, такими звабливими лініями. Але, все в міру, все гарно, хоч з викликом, запальну. Він сказав, що це непристойно. Перебрав її речі, вибрав зелену, пряму сукню, золоті прикраси, щоб всі бачили, що вони заможні й усе. Вона стала дорогою…і звичайною. Їй було незручно й некомфортно. Ніби на неї натягли чужу шкіру, чужої тваринки, помістили в чужий світ і змушують радіти тому, що її гнітить. Потім уже відбувши вечірку й поринувши у їхнє звичайне, буденне, ідеально-щасливе життя, почуття неспокою і пригніченості її не покидало. Вона намагалася зайняти себе різними справами, відволікатися на роботі, спілкуватися з друзями, проте червивинка свербіла.
Одного вечора вона наштовхнулася на їхні фото до одруження, де вона щаслива, весела, захоплена й задоволена життям і всім, що її оточувало. Вона підійшла до дзеркала і подивилася на себе. Їй під тридцять. Обличчя осунулося, лінії зморшок загострилися, лице землисто-жовтуватого кольору. Ані салони, ані косметика, ані найкращі процедури не рятують. Можна виправити все, але не очі. Вони згасли. Уся безпорадність цього світу, його пустка в її очах. Треба робити вибір. Треба приймати якесь рішення. Рішення давалося важко. Життя тут і з ним було комфортним і забезпеченим. Але… не було спокою в душі.

І вона почала збирати речі. Спочатку боязко, несміливо. Потім більш впевнено. А потім уже – рішуче й швидко. Чим довше вона збиралася, тим більше впевненості з’являлося у неї, що все буде добре, що все найкраще її ще чекає попереду. Вона одяглася, написала йому записку, взяла сумку, закрила квартиру, вкинула ключі в поштову скриньку й рушила у крихке, боязке невідоме майбутнє. Але, вона відчувала, що це буде її падіння… вгору.
Поступово вона звикала до нового життя, де вона одна. Поволі відходила депресія, оточували друзі, рятувала робота. Повертаючись якось додому, вона побачила вивіску танцювальної студії, де навчали танцю живота. Вона застигла на мить, згадалися юнацькі роки, навіть викликали усмішку. І вона подумала: «А чому б ні?!» Ввечері вона прийшла на пробне заняття. І коли до неї дійшла черга, вона несміливо ступила в центр залу, зазвучала мелодія і тіло почало рухатися. Само, без її вказівок. Вона думала, що нічого не пам’ятає, все це було так давно! А виявляється, воно нічого не забуло, просто тихенько чекало свого часу. Вона танцювала, не зупиняючись. Бачила захоплені погляди учнів і тренерів, бачила як перервали свої заняття у сусідніх студіях танцівники, повиходили і з захватом дивилися на неї, плескали в долоні, знімали на телефони. І вперше за багато-багато років вона відчула себе абсолютно щасливою, наповненою і звільненою водночас.

По закінченні танцю всі аплодували й кричали: «Браво»! Її хвилювання змішалося з радістю, але вона й ніяковіла від такого неочікуваного успіху. До неї підійшла тренерка:
– Де ви так навчилися танцювати?
– Колись захоплювалася танцями, але років з десять не танцювала…
– У вас талант! Ви повинні продовжувати! Східний танець піддається не всім, а вам піддався. Я хочу з вами займатися далі, ви готові?
– Так. Тепер так.

І життя закружляло в іншому вирі. Пішли танці, тренування, виступи, перемоги й задоволення від себе. Вона тримала баланс. Попри своє відновлене захоплення танцями, вона залишала час для роботи й час для себе. Були нові знайомства, нові зустрічі. Адже тепер вона світилася життям і радістю. Її обличчя сяяло, ніби підсвічувалося зсередини. Ніяких зморшок не було й сліду. Вона знову любила життя, любила так як тоді, у свої двадцять. Коли весь світ біля твоїх ніг. І не одного разу вона замислювалась про так зване «жіноче щастя», коли «лиш би милий був поряд». Вона була така нещаслива тоді, коли він був поряд і така щаслива тепер, коли вона може бути сама собою. Що ж тоді з нею не так? Чому ж вона не підпадає під загальний, так усіма улюблений сценарій? Може, вона не така як всі? Що ж, доведеться змиритися, бо тепер їй добре.

А він… він також знову й знову передивлявся їхні фото. До одруження, після. Він бачив як вона змінилася. Він пам’ятав, як зустрів її вперше на якійсь вечірці. Вона була така яскрава, безпосередня, з величезними циганськими сережками у вухах. Вони дзвеніли й переливалися у її чорному, блискучому волоссі. А ще її сміх… він був як ті сережки, такий незвичний, такий живий і переливався кришталевими переливами. Вона завжди була в центрі уваги, на неї всі дивилися і він також не зводив з неї очей. Вона любила циганське вбрання і оті циганські сережки! Вона завжди так одягалася! А як вона танцювала! Коли він вперше побачив, то відразу зрозумів, що закохався безмежно і такий скарб має бути лише в нього. Так і вийшло.
А потім… не личило якось заміжній жінці так одягатися і виглядати смішно серед серйозних людей у колі його знайомих. Він їй це казав, вона старалася змінюватися. Ставати вишуканою, стильною, модною і… скутою. Бо то було не її. Потім він заборонив танці. Тут він просто ревнував. Вона – його дружина й він проти, щоб вона для когось танцювала, тільки для нього. І якось поступово-поступово вона почала гаснути, менше радіти, менше сміятися… а її сміху з кришталевими переливами він не чув давно, іноді йому здавалося, що він його просто вигадав.

Він прийшов перший. На концерт східних танців, де вона брала участь. Він рік її не бачив та «добрі друзі» тримали його в курсі всіх її справ. І він її не впізнав. Радше впізнав, але то була вона десять років тому. Той же запальний погляд, ті ж циганські сережки й блискуче чорне волосся. А коли він подався після виступу до неї за куліси, почув сміх, отой з переливами… значить, не вигадав. «Любов – дивна штука, – подумав він. – Ти віддаєш людині себе й вона робить з тобою, що хоче. Вона віддала себе мені, а я її зламав і, навіть, не помітив. Але ж зламав кохаючи… Думав, так буде краще, буде все, як у людей. А що у тих людей, хтозна? Може, у них і не кохання…» Думки роїлися в його голові, він хвилювався, він не знав, як піде розмова і як вона зреагує. Та він мусив, бо є Вона і Він, і жодна людина в цьому світі не зрозуміє те, що сталося, бо то тільки їхнє, як і все їхнє життя. Він це зрозумів тільки тепер. Там де є двоє – більше ніхто не потрібен.
Через півроку, відпочиваючи у Туреччині, він прогулювався набережною біля моря. Він любив море, любив вечір, коли спадала спека, коли повівав вітерець і шурхотіли хвилі, плавно перевалюючись одна через одну. Він повернув до готелю. На площі перед входом вже зібралися люди дивитися на вечірній концерт. Він підійшов ближче. «О! Сьогодні східні танці!» – його очі насмішливо примружилися. Заграла музика, вийшла танцівниця і почався танець живота. Він блукав поглядом серед людей і дивувався. А потім знайшов те, що шукав, і посміхнувся.

Вона вже йшла. У своєму купальному костюмі, зав’язавши на стегнах лише турецьку хустинку із брязкотливими монетами і з циганськими сережками аж до плечей. Вона плавно почала підтанцьовувати, через хвилину – вже було дві танцівниці у колі, а ще за хвилину – друга відійшла вбік і почала плескати разом з усіма. Танцюючи, вона переливалася разом із сережками, монетками, різнокольоровими вогниками світломузики. Її тіло вигиналося плавно і, водночас, відображало кожну нотку мелодії, так, ніби вона була продовженням цієї музики, музики, довжиною в життя. Він бачив захоплені погляди жінок, пристрасні погляди чоловіків, він бачив, як їй аплодували без упину і знімали на всі гаджети. Він дивився і посміхався.
Це була не просто жінка, це було його життя. І йому подобалося те життя, яке йшло від неї: пристрасне, звабливе, дзвінке, бурхливе, бентежне й, водночас, пластичне, спокійне, гармонійне… У них склалася своя неповторна мелодія життя. І ще, яка дурниця про те, що не буває другого шансу… Бог дає стільки шансів, скільки ти готовий узяти. І він свій узяв.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x