Це буде злий і депресивний блог, що для мене взагалі-то невластиво. Але він буде саме таким, бо розчарування і «тоска», які охоплюють українців після повернення з-за кордону «нагнали» мене аж після сьомої поїздки «за бугор». І в основному через те, що я вирішила для подорожі у казково-чарівний Будапешт скористуватися послугами українського туроператора. Але слона варто їсти частинами, а про жахи цієї подорожі розповідати поступово. Щоб ви не злякалися до заїкання. Отже, частина перша
Поїздка без туалету
Якщо ви думаєте, що молоді, повні сил і завзяття і пережити кількагодинний автобусний тур вам раз плюнути – спустіться з неба на землю. Це цілком можливо у Словаччині, коли помічник водія забирає ваші речі на вході, коли на головою є бокси і туди спокійно можна покласти пляшку з водою, тож вона не бахнеться вам на голову, коли потопаєте у широчезному і м’якесенькому шкіряному кріслі, маєте підставки під руки, ноги, голову і всі можливі частини тіла, безкоштовні чай, каву і гарячий шоколад, а на додаток – запаковані у целофан навушники, а перед собою екран із музикою, фільмами та інтернетом. Розетки і Wi-Fi існують «по замовчуванню». 4 години подорожі пролітають, як щасливий сон. Оплата – всього 5 євро. Можливо це і Прибалтиці, де в туалеті автобусу чисто і приємно пахне, на весь автобус вистачає пляшок з безкоштовною водою, Wi-Fi швидший за думку, а ті ж самі 4 години коштують приблизно 9 євро (дорожче, очевидно, через перетин кордону з Литви в Латвію, на якому ми провели хвилини 2.
Але Україна – це треш і хардкор і навіть, якщо вам скажуть, що автобус євро класу – не сподівайтесь на диво. Туалет там є, але він… зачинений у санітарних цілях. Саме так написано в «дорожньому листі» туристичної компанії «Танго Тревел», спокусившись на акційну ціну якої ми і погодилися на це безрозсудство.
Коли я запитала у керівниці групи під час посадки в автобус, де туалет, а вона махнула рукою в бік найближчої кафешки, я відразу зрозуміла, що поїздка буде веселою. До речі, за тим же інформаційним листом посадка в автобус мала початися за 10 хвилин до виїзду. Керівниця групи на місці з’явилася через десять хвилин після названого нам часу початку посадки. Автобус відкрили ще хвилин через 15.
Втішаючи себе тим, що за 1140 гривень за дорогу й одну ніч в готелі можна й потерпіти, ми сіли в автобус. Ми не знали про те, що наші поневіряння тільки починаються. Ні інтернету, ні розеток в салоні, ясна річ, не виявилося. Крісла розкладалися не у всіх. Клімат-контроль регулювався лише водіями. Зауважу, що в інформаційному листі (який ми отримали уже в автобусі, якби раніше, ясна річ, ніхто б не поїхав) тричі повторювалося, що санітарні зупинки здійснюватимуться кожні 3,5 – 4 години у спеціально відведених для цього місцях. Зупинки на прохання, вимогу чи примху туриста здійснюватися не будуть. Оцього водії дотримувалися чітко, як букви закону. Навіть коли ставало погано дітям. Навіть, коли по дорозі траплялося підряд 10 заправок. Зупинялися, в обох напрямках, лише на чітко визначених заправках. Нічого особистого. Просто бізнес.
Екскурсовод-тамада і митне пекло
Як тільки ми рушили, то відразу зрозуміли, що поспати не вдасться ніяк. І навіть не через славнозвісні українські дороги, що лишилися у первозданному вигляді з часів Другої Світової, а через керівницю групи, яка не вмовкала ні на мить. Видаючи мільйон слів у хвилину непотрібної нам інформації і повторюючи кожну фразу двічі, вона не вмовкала до самої митниці. Моя сусідка Женя Підлісевич пробувала закрити вуха берушами, але голос пробивався і через них. Особливо нас потішило, коли в Ужгороді підсів ще один пасажир (ми їхали зі Львова) і дзвінкий голос, пробиваючись через наш сон, радісно сповістив: «Ось і підсів до нас ще один пасажир, і тепер ми у повному складі!» Забігаючи наперед, скажу, що по поверненні в Україну, митницю наша невгамовна керівниця проспала. Тож коли в автобусі несподівано увімкнулося світло і сонні люди, нічого не розуміючи, почали виходити з салону, багатьом дуже не вистачило попереднього інформаційного повідомлення про те, що нас знов вишиковуватимуть у шеренгочку.
– Світло ввімкнули, всіх вигнали. Як у концтаборі. А водою холодною не обливатимуть? – іронізувала моя друга «напарниця» Іра Васюра. А помітивши, що я сіла на лавочку, додала: «Встань, бо ти так не схожа на рабиню».
А іронізувати було чого. Інакше б ми навряд пережили годину (!) проведену під дощем і холодним вітром. Саме стільки тривала перевірка паспортів 56 туристів. Якщо «не пробивалися» відбитки пальців, людину вели в інше приміщення, а вся черга чекала. Угорські прикордонники палили, пили каву і дивилися на нас, як на людей третього сорту. В інформаційному листі «Танго Тревел» нас, до речі, завбачливо попереджували, щоб ми не жартували та не іронізували з митниками, бо в них може виявитися поганий настрій. Я думаю, він не може виявитися, бо він у них пожиттєво. От тільки, правда про те, що митний контроль ми проходитимемо 3 години, нас ніхто завбачливо не попередив. А шкода…
Після перевірки автобусу і паспортів нас чекала ще така атракція, як випадкова перевірка багажу. Прикордонники «лотерейним способом» діставали 3 валізи і починали порпатися в них. Але ми теж не ликом шиті, тому одного з них очікував неприємний сюрприз у вигляді мокрого купальника (передбачаючи безсонну ніч в автобусі ми завбачливо після поїзда заїхали у львівську баню).
Коли це пекло закінчилося, годинник показував 4-ту ранку. До кордону з Угорщиною від Львова ми їхали 8 годин. Загалом же на подолання 6 сотень кілометрів від Львова до Будапешта у нас пішло 13 годин. Відкритий туалет в автобусі 3 години з легкістю б зекономив.
Переодягання в полі та махінації з цінами
Коли колеса нашого багатостраждального автобусу нарешті торкнулися ідеально рівного угорського асфальту, ми дізналися, що сюрпризи цієї поїздки для нас ще не закінчилися. Так, наприклад, туроператор «Танго Тревел» дотримується приписів свого інформлиста, як хоче, тобто хоче дотримується, хоче – ні. І марно ми сподівалися, що поселення в готель матимемо о 14:00, а виселення – об 11:00. Поселилися ми о десятій вечора, а виселилися – о десятій ранку. Таким чином туристи заплатили за цілу добу, а жили в готелі – всього половину.
– У всіх таких турах поселення пізно ввечері, інакше б ми нічого не встигли, – невинно кліпаючи очима заявила нам керівниця групи. – А ви що, не знали?
– Знали б – не поїхали, – вкотре повторила я собі, як мантру. І пішла разом із іншими 55-ма туристами переодягатися в кущі біля заправки. Іншого виходу у нас не було, бо в Будапешті ми вже не мали доступу до своїх речей.
«На площі в місті відкривати багажник заборонено, за це великий штраф» – безапеляційно заявила нам керівниця групи. Забула лише додати: «Українські туроператори – відчуй себе безхатьком».
Єдиною світлою плямою в усьому екскурсійному обслуговуванні була хіба що оглядова екскурсія, яка входила в ціну туру. Російськомовна екскурсовод розповідала досить жваво, багато жартувала і провела нас найцікавішими містами Буди (верхньої частини міста, розташованої на пагорбах). Там розміщений неймовірно красивий Рибацький бастіон та Королівський палац, біля якого чергують солдати, схожі на воскові фігури. Їм заборонено рухатись і, схоже, навіть кліпати. Втім, чи кліпають все одно не видно за дуже затемненими сонцезахисними окулярами. Екскурсовод розповіла нам, що окуляри з явилися після того, як дівчата-туристки намагалися за будь-яку ціну сфотографуватися з усміхненим стражем і почали пускати йому «сонячних зайчиків» в обличчя. У результаті хлопець втратив зір.
– Краще б роздяглися, – резюмувала екскурсовод.
Хоча ми з дівчатами вирішили, що в чоловіків такі дії викликають зазвичай не посмішку, а зовсім іншу реакцію, з якої, між тим, теж можна зробити висновок, що вони все ж таки із крові і плоті, а не воску.
Практичну ціль така оглядова екскурсія мала ще й в тому плані, що нам показали важкодоступний з точки зору громадського транспорту лівий берег Дунаю, до того ж нам не довелося витрачатися на підйом на фунікулері.
А далі ми, на щастя, мали факультативну програму, тож відмовившись від «захоплюючої» поїздки в торговий центр (трансфер коштував 5 євро. Єдиний квиток на всі види транспорту, яким можна скористуватися в часовому проміжку 80 хвилин коштує 350 форінтів або 35 гривень) пішли до одного з найпопулярніших місць столиці Угорщини – королівських купалень Сеченей. Благо «площа Героїв», на якій зупинявся автобус, була там зовсім близесенько.
Гідрорай
Королівські купальні Сечені можна сміливо назвати справжнім раєм для любителів водних процедур. Вони є найбільшими в Європі та були збудовані ще в 1913 р. в стилі необароко. Вода надходить із двох гарячих мінеральних джерел з температурою 74°C і 77°C, тож її, звісно, охолоджують. Під відкритим небом туриста чекає парочка «джакузі» та великий басейн для плавання (але вхід без купальних шапочок туди заборонений). У численних приміщеннях Сеченей можна знайти масу басейнів з водою від 20 до 40 градусів, різного складу. Якщо раптом змерзли – римські, фінські, арома та інфрачервоні бані манять до себе теплом, а шезлонги так і кличуть прилягти і відпочити. Незважаючи на величезну кількість людей, усе настільки продумано, що ми не бачили жодної черги ні в душові, ні в туалети, ні на шезлонги. На території дуже чисто. Одне слово – Європа. Коштує таке задоволення, до речі, недорого навіть по наших мірках – 4 800 форінтів на увесь день (480 гривень) – майже стандартна ціна українського аквапарку. Якщо захочете взяти не шафку для одягу, а кабінку для переодягання, доведеться заплатити – 5 100 (510 гривень). Ми брали одну кабінку на трьох і переодягалися по черзі.
Навпроти Сеченей розташований зоопарк м. Будапешт і наша екскурсовод говорила, що бегемот купається у тій же термальній воді, що і туристи, тож не варто дуже довго сидіти в купальнях, бо через 9 місяців може з явитися маленьке бегемотеня. З часу нашого повернення в Україну, пройшло, правда лише кілька днів, але ніби нікого не нудить і на солоне не тягне.
Увечері ми вирішили взяти одну факультативну екскурсію, щоб разом з усією групою дібратися до готелю, який за словами екскурсовода розташовувався в 10-15 кілометрах від центру Будапешта. От тільки їхали ми туди чомусь годину. Годинна екскурсія корабликом по Дунаю була дуже милою: ми пили шампанське і загадували бажання під мостами. От тільки замість обіцяного, сяючого вогнями вечірнього міста, нам показали денне. За це задоволення довелося викласти 18 євро. Дівчата, які гуляли наступного дня по набережній, заради цікавості запитали, скільки ж коштує водна прогулянка. Їм відповіли – 9 євро.
Слони, жирафи, носороги і рожеві фламінго
Наступного дня, поки інші туристи, доплативши 28 євро за трансфер та оглядову екскурсію у Відні, з самого ранку поїхали підкорювати столицю Австрії (8 годин у дорозі. Ми їм не заздрили. Один наш сусід проспав у автобусі уже оплачену екскурсію. Його ніхто навіть не розбудив. І гроші, звісно, не повернув ), ми виспалися, поснідали і поїхали в зоопарк. Квиток на автобус і метро ми придбали в готелі (він один на всі види транспорту, діє 80 хвилин). Зупинки оголошуються на з являються на електронному табло автобуса (ех, нам би так). В метро можна зорієнтуватися по гілках різного кольору, а якщо раптом заблукали – запитати місцевих. Люди дуже привітні, всі намагаються допомогти. Практично вся молодь дуже добре знає англійську, офіціанти говорять нею, як рідною.
До речі, особливо хотіла б відзначити угорський сервіс. На території зоопарку ми сіли за столиками на свіжому повітрі, взяли три маленьких пива, розклалися зі своїми бутербродами, горішками і сухариками і попросили ножа, щоб порізати бутерброди. І нам принесли ножа! Ще й вибачилися, що довго несли. А в одній з кафешок, де ми «підкріплялися» комплексним обідом, ми попросили 4 чашки окропу, щоб заварити свою каву у стіках. І нам принесли воду! Без усяких проблем. І в жодному закладі, не кричали, що туалет тільки для відвідувачів. А… так… це ж було не в Україні.
Зоопарк Будапешту усім раджу. Територія величезна, красива, чиста. Тварини різноманітні, у величезних вольєрах, усі доглянуті. Усіх морських звірів можна побачити через скло у спеціальних тунелях. Саме в Будапешті я вперше побачила бегемота, носорога і рожевих фламінго. Від останніх була просто в дитячому захваті.
До речі на території є швидкісний Wi-Fi і місце для зберігання багажу. Ціна символічна – 300 форінтів за сумку (30 гривень). Комплексний обід туристу в середмісті обійдеться приблизно в 10 євро. Порції великі, можна спокійно наїстися удвох. З сувенірами – проблема: усі сувенірні лавки зачинені у вихідні та й трапляється їх на основних вулицях дуже мало. Нам пощастило: у перший день подорожі ми набрели на лицарський фестиваль у парку, де можна було придбати дуже симпатичні магніти за 1 євро.
Казкова набережна і душевні пам’ятники
Окремо слід сказати на одне з чудес Будапешту – вечірню набережну. На «підсвітку» міста витрачається сила-силенна грошей – найбільше в Європі, але воно того варте. Будівля парламенту, мости, середньовічні будівлі мають справді казковий вигляд. Коли чуєш про те, що більшість цих будинків були або відновлені у наш час, або побудовані не так давно, але в середньовічному стилі, щоб не псувати загальний вигляд міста, складається таке враження, що Україна розташована на якійсь іншій планеті. 
Чимало в Будапешті і цікавих пам ятників. Один із них – сорок пар взуття на набережній. Чоловічі, жіночі, дитячі мешти – пам ять про тисячі замучених євреїв, взуття з яких нацисти знімали, бо воно було дороге. Є в Будапешті і музей терору, також присвячений репресованим. Але ось прекрасний день добіг кінця і ми, сфотографувавшись біля пустого об 11 ночі напису «Budapesht» (вдень ці букви «обліплені» народом) на площі Героїв, вирушили чекати екскурсійний автобус. У третини туристів, які лишилися в столиці Угорщини, з облич не сходили посмішки, усі жваво розповідали про прекрасно проведений день. В автобусі, який приїхав з Відня, панувала гробова тиша…
Щойно переїхавши кордон ми зупинилися на заправці, де, ясна річ, вишикувалася величезна черга і біля туалетів, і біля прилавків. Прочекавши хвилин 15 хот-дога, я врешті зробила замовлення продавщиці.
– Девушка, я канешно всьо понімаю, – сказала вона, витріщивши очі так, ніби я до неї серед ночі в спальню зарвалася, – но у меня очередь на бензін стоіт!
– А те, що я тут 15 хвилин у черзі стою?
– Ну єслі не можете ждать, то отходіте!
Я вдома. Це дохідливіше за штамп митника у паспорті…
P.S. І не думайте, що подібні подорожі відбивають бажання їздити за кордон. Вони просто відбивають бажання їздити з українськими туроператорами або літати мегадорогими українськими авіалініями.
P.P.S. Це прозвучить дуже непатріотично, але щоразу по поверненню додому мене все настійливіше обсідають думки про те, що будувати Європу в Україні – довга і невдячна справа. А життя – одне. Закритий туалет у автобусі євро класу – це як двері в Євросоюз. Вони є, але закриті. Нашими ж, і в корисних цілях, щоб не прибирати і «стригти» процент на заправках.
P.P.P.S. Через два місяці у мене зустріч однокласників – 10 років по закінченню школи. Із 30 третина приїхати не зможе – живе за кордоном. Я їх прекрасно розумію. І не засуджую.
