Тридцять років тому вони пройшли крізь радіаційне полум’я і ціною власного життя та здоров’я рятували світ від техногенної катастрофи. Вони – учасники ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, герої нашого часу. Ми з болем згадуємо тих, хто пішли з життя назавжди, і вшановуємо та бажаємо здоров’я тим, хто залишився живим. Де б вони не мешкали, їх називають чорнобильцями. А вони живуть кожен своїм життям: хтось у пошуках справедливості оббиває пороги можновладців, хтось, махнувши рукою, покладається тільки на власні сили та можливості, хтось з усім змирився, комусь болить по цей день. Та всі вони, герої-чорнобильці, досі пам’ятають події тридцятирічної давнини наче це було вчора. І пам\’ять та гірка, мов полин, пам\’ять про чорний біль…
Володимир Федорович Барздун: Ми приїхали тушити підстанцію, а її не знеструмили…
Барздун Володимир Федорович – колишній заступник начальника відділу пожежної охорони Черкаської області. Тоді, 26 квітня 1986 року, він був одним з перших черкащан, хто побував на місті аварії і брав участь у ліквідації її наслідків. «Непросто було зібрати людей з усієї області, були такі, хто навідріз відмовлялися їхати, – розповідає Володимир Федорович. – Таких осіб звільняли з органів внутрішніх справ. Але звільнені таким чином у більшості випадків усе одно потрапляли в Чорнобиль, тільки вже за наказом військкоматів. Але були й люди, які з готовністю виконували наказ, адже усвідомлювали просту істину: хто, як не вони». Черкаський зведений загін у кількості 202 осіб працював на ЧАЕС з 6-го по 25 червня. «Весь цей час стояла нестерпна спека, – згадує Володимир Федорович. – Працювало спеціальне обладнання, що розганяло хмари, аби не випали радіаційні опади, адже в такому разі наслідки аварії були б ще жахливішими. Тож раз по раз у зоні відчуження виникали пожежі, які теж доводилося ліквідовувати. А в зоні радіоактивного забруднення це не просто. Радіація – ворог невидимий. В одному місті був допустимий показник радіаційного фону, а через два метри в десятки разів більший. Працюючи, люди отримували радіоактивне опромінення, ризикували здоров’ям та життям».
Ще одним непростим завданням була безперервна подача води для бетонного розчину, яким укріплювалося днище реактора. Десятихвилинна перерва подачі могла призвести до коксування магістральних труб для подачі бетону і псування техніки. А техніка і так не витримувала, виходила з ладу. «Тільки в Чорнобилі я зрозумів чому генерал Десятніков, керівник штабу пожежної охорони України з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, ще до відправлення нашого загону наказав взяти танки з недоторканого запасу, – згадує Володимир Федорович. – Справа в тому, що на установках, які подавали воду, містилися насосні станції, що приводилися в дію танковими двигунами Т-34, і здатні були давати 110 літрів води за секунду кожна. За ніч ми підняли особовиків, знайшли тих, хто служив у танкових військах, хто був механіком на танку, і пригнали машини з Городища, де вони зберігалися, у Черкаси, на вулицю Сумгаїтську. Так несподівано Південно-західний район тоді став танковим полігоном. Згодом ця техніка працювала на подачі води під час ліквідації аварії на ЧАЕС».
Сьогодні, згадуючи свою службу в Чорнобилі, Володимир Федорович впевнений, щоб зрозуміти, що таке Чорнобиль, треба було бачити все на власні очі. «Що таке, коли 1200 людей живе в наметах в радіоактивній зоні, – розповідає ліквідатор, – що таке їхати вночі на пожежі, коли не знаєш що й де горить. А горіло і в підвалах, і тунелях. Було так, що ми приїхали тушити підстанцію, а її не знеструмили. Отже, добре, що всі тоді повернулися живі. А вже наскільки здорові, це інше питання». Володимир Федорович має численні нагороди, серед яких медаль «За трудову доблесть» і орден «Герой Чорнобиля», які він отримав після роботи в зоні ЧАЕС.
Геннадій Олександрович Черненко: Ми розуміли, що саме ми маємо робити цю роботу
Черненко Геннадій Олександрович в Чорнобилі був заступником начальника пожежної частини по охороні Чорнобильської електростанції. «Черкаський зведений загін складався з 4-х частин, розповідає Геннадій Олександрович. – Одна частина охороняла ЧАЕС, друга відповідала за подачу води під реактор, третя – по охороні 30-кілометрової Чорнобильської зони й четверта – господарська, по дезактивації речей особового складу. Здавалося б господарська – не бойова, але найбільший радіаційний удар отримали хлопці, які працювали саме там. Тим хлопцям доводилося працювати із забрудненим одягом, технікою. На сьогодні найбільше людей пішли з життя саме з цієї частини». Серед обов’язків Геннадія Олександровича був дозиметричний контроль під час бойової роботи. Він першим діставався місця аварії, вимірював радіаційний фон, обчисляв по спеціальним таблицям максимальний час, який бійці можуть там знаходитися. «Звичайно ніхто не йшов, не виконавши завдання, – пояснює Геннадій Олександрович. – А щоб обчислити дозу опромінення, яку отримували люди, кожен мав спеціальні накопичувачі, які щодоби здавалися в лабораторію. Кожна людина по різному реагує на радіацію. Але коли ми заїхали в Чорнобильську зону практично в усіх зник голос. Припускали, що це запалювалася щитоподібна залоза. Але через 2-3 дні людина адаптувалася і голос відновлювався».
Найбільше вражала відповідальність і самопожертва особового складу. «Пам’ятаю, як начальник частини ніколи нікого не примушував йти на завдання, – згадує Геннадій Олександрович. – Просто питав: хто бажає? І були добровольці. Розуміли, що потрібно, що саме ми маємо робити цю роботу. Хоча всі усвідомлювали небезпеку. Вражала й безшабашність хлопців. Червень, у садах усього повно: полуниця, черешня. І вони їли ягоди, фрукти. Не раз бачив, як іде боєць і несе повний кашкет черешень. А їсти ж її не можна ні в якому разі, навіть якщо помити».
Сьогодні Геннадій Олександрович член правління обласного осередку громадської організації «Союз Чорнобиль України». «Спочатку в ліквідаторів було багато пільг, надавалося житло, санаторно-курортне лікування, – розповідає він, – натомість зараз пільги скорочуються, пенсії людям на лікування не вистачає, держава надає підтримку одиницям. Ми прагнемо, аби про нас не забували, не викреслювали з життя. Адже ліквідаторів лишилося багато. У свій час заради майбутнього вони віддавали здоров’я і життя. Тож забувати про це не можна». За результатами роботи на ЧАЕС Геннадій Олександрович має нагрудний знак «Кращому працівнику пожежної охорони» та медаллю «За відвагу на пожежі».
Микола Федорович Карась: Якось у одного з хлопців стався інфаркт, довелося терміново лізти на реактор і надавати йому допомогу
Карась Микола Федорович – лікар-хірург вищої категорії, завідувач 2-м хірургічним відділенням 3-ї міської лікарні. Він очолює відділення з 1994 року, а працює у лікарні з далекого 1978-го. У 1986-му, коли відбулася аварія на Чорнобильській АЕС, Микола Федорович був мобілізований і відправлений для організації лікарської допомоги ліквідаторам. Він перебував на станції з перших днів аварії. Завдяки йому сотні хлопців повернулися живими додому, адже саме лікар Карась організував контроль показників аналізу крові й показників доз опромінення, що отримували ліквідатори. Коли показники крові сягали певних меж, люди відсторонювалися від роботи й мали терміново покинути зону. Таким чином зберігалося здоров’я і життя героїв-чорнобильців. Одного разу саме Микола Федорович попередив розвиток інфекційного захворювання у ввіреному йому підрозділі, викликавши рухомий протиепідемічний загін для проведення комплексу санітарно-протиепідемічних заходів, і саме він організував ряд спеціальних попереджувальних заходів. Отже, хлопці-ліквідатори лишилися живі й здорові, тож робота по ліквідації аварії на ЧАЕС продовжувалася. А ще були ситуації, що стали випробуванням на мужність і жертовність. «Якось у одного з хлопців, що скидали з даху реактора графіт, стався інфаркт, – розповідає Микола Карась, – довелося терміново лізти на реактор і надавати йому допомогу. До речі хлопець той залишився живим». Тоді на даху реактора у взуття лікаря, що самовіддано боровся за життя людини, потрапила радіоактивна жаринка й пропекла наскрізь кістку. «На рентгені потім дивилися, то радіація кістку наче кулею пробила», – розповідає Микола Федорович.
За той випадок лікар Карась був удостоєний державної нагороди орденом «Червоної зірки». Його урочисто привітали, показали документи, але самого ордену не видали. З часом виявилося, що отримати нагороду завадили переконання Миколи Федоровича, те, що він не належав до членів комуністичної партії. Натомість лікар-чорнобилець має орден «За мужність», медаль «Захиснику вітчизни», медаль «За заслуги» ІІ ступеню. Але найвищим визнанням своєї праці Микола Федорович вважає міжнародну нагороду «Золоті руки держави» І ступеню.
Довгих три місяці Микола Карась був у Чорнобилі. «Довелося бачити різне, опинятися в найнесподіваніших ситуаціях, – розповідає лікар, – але найбільше запам’яталася тиша, яка стояла в зоні відчуження. Мертва всеохоплююча, тиша, якої більше ніде не чув».
Сьогодні Микола Федорович й далі займається справою свого життя – рятує людські життя. Згадувати чорнобильське минуле не любить, героїчні вчинки не афішує, вважає, що це зараз не на часі…
Юлія Вовкодав
