Тридцять років тому був звичайний весняний дуже сонячний день. Чомусь його пам’ятаю. Я пішла тоді до школи і вже там почула, що щось трапилося в Чорнобилі. Але паніки не було. Ми собі вчилися, як завжди навесні, без жодного ентузіазму. За вікнами школи все буяло, розквітало і співало, тож на перервах ми летіли на вулицю, щоб вдихнути п’янкого весняного повітря, аби хватило його до наступного дзвоника. Кілька дітей з нашого класу на вулицю не виходили, сказали, що їм заборонили мами. А одна дівчинка з паралельного класу, пам’ятаю її звали Свєта, не зважаючи на спеку, прийшла в куртці і шапці. З неї всі сміялися, але вона не звертала уваги. Свєта була відлюдькувата, тож до кпинів звикла. Натомість пошепки нам повідомила, що в Чорнобилі відбувся вибух і розійшлася радіація. Її, радіації, не видно, але вона зараз кругом і падає нам на голови. Ми вважали Свєту дурнуватою.
Але інформація про вибух почала швидко розповсюджуватися. Вдома мама закривала вікна і теж не дозволяла виходити гуляти. Пішли чутки про те, що з Києва виїжджають люди. Але радіації видно не було, по радіо про загрозу життю та здоров’ю не говорилося, тож навколо всі були відносно спокійні. Мої однокласниці поїхали з батьками в село садити картоплю. У нас тоді ще дачі не було, тож городніх робіт під радіаційними хмарами наша родина тоді уникла. Натомість всі збиралися на святкування травневих свят. Першого травня наш 4-В клас погнали на парад. Паради я любила. Мені тоді чомусь подобалося ходити колоною, кричати «Слава КПСС!» «Мір! Труд! Май!», і махати шаровим червоним прапорцем, а якщо пощастить ще й велетенською паперовою гвоздикою. Тож 1 травня 1986 року 4-В клас 28-ї Черкаської школи, правда не в повному складі, але пройшов по центральній вулиці Черкас.
А зовсім забула. Тими днями мене спіткало горе. У мене померли хом’ячки. Так, звичайні білі хом’ячки, вони були майже у кожного другого в нашому класі. Вони жили в трилітрових банках, робили собі кубельця з вати та газети, і якщо вчасно ті кубельця не міняти, страшенно смерділи. Не зважаючи на це я дуже їх любила. Тож тими днями я поміняла своїм хом’ячкам підстилку, при чому замість вати і газети, нарвала їм свіжої весняної трави і поставила банку з тваринками на балкон, аби вони теж пораділи весні. Та раділи вони не довго. Вже на вечір тваринки лежали на спинках і не рухалися. Я думала, що вони заснули, тож не чіпала. Потім на ранок, помацала пальчиком, вони не просиналися. Аж на вечір, я змирилася, що мої улюбленці померли. Так само померли хом’ячки у більшості моїх однокласників. З вибухом в Чорнобилі ми це зв’язали набагато пізніше, адже з часом з шкільної програми дізналися, що саме гризуни дуже чутливі до радіації. А тоді ми просто дуже сумували за своїми улюбленцями, не розуміючи, що сталося. Не вірячи, що вони могли померти від звичайної трави. І навіть не припускаючи, що соковита зелень теж могла бути заражена радіацією. Більше хом’ячків я не заводила.
А через деякий час в нашому класі з’явився новенький. Він був з Прип’яті. Особливого нічого хлопчик не розповідав, лише те, що в Прип’яті його родина все покинула, вони виїхали на автобусах, а тут, в Черкасах, їм дали в новозбудованій багатоповерхівці квартиру. Він вчився у нас в класі кілька років, а потім якось на чергове перше вересня не прийшов. Казали, що його родина знову переїхала – чому і куди не відомо.
Потім життя йшло своїм чином. Згодом ми дізналися, що аварія на Чорнобильській АЕС була техногенною катастрофою всесвітнього масштабу. Було багато трагедій, смертей і брехні. І знаєте, що жахливо? Що все повторюється. В тій чи іншій мірі, в тих чи інших подіях. І трагедії, смерті і брехня теж повторюються…
