Обидва мої покійні прадіди – ветерани Великої Вітчизняної. І обидва за життя були прекрасними людьми, гідними поваги. Прадід по батьковій лінії отримав поранення і контузію у 42-му. Лікувався у госпіталі в Москві, там же одружився і до кінця війни працював ветлікарем у тилу. Він прожив довге й щасливе життя. Був безмінним керівником колгоспу-мільйонника й найшанованішим ветераном нашого району. Помер у 92 практично в доброму здоров\’ї і ясній пам\’яті, уві сні. Пам\’ятаю, дідусь дуже любив розповідати про війну. Це тема, на яку він міг говорити годинами з усіма, кому цікаво було слухати. Успішним захистом кваліфаку на тему «Тема Великої Вітчизняної у радянській та сучасній журналістиці» я завдячую саме йому.
А от дід по маминій лінії говорити про війну не любив. Це було йому боляче. Він пройшов Велику Вітчизняну від першого до останнього дня. Спочатку був «гарматним» м\’ясом, «чорносвиточником», як усі інші, необстріляні, на яких навіть чобіт не було. Потрапив у оточення, так і не прийнявши першого бою, потім був у полоні, потім тікав з полону, знову воював. Двічі за війну на кілька днів був у «відпустці» вдома. Від тих візитів у прабабусі з\’явилось двоє дітей. А дід до самого 45-го працював санітаром на потязі, який перевозив поранених. Він знав і бачив війну «зсередини» зі смертями, пораненнями, стогонами, прокльонами й вошами, які заїдали солдат в окопах і були їм ворогом, гіршим за німців. Я його знаю лише з розповідей мами. Дід рано помер. Дались взнаки рани, отримані на війні.
А свого діда по батьковій лінії мама взагалі не знала. Його вбила переможна «червона армія». Сім\’я діда жила на Волині – вони просто не встигли виїхати в тил, коли прийшли німці. Тож німці оселилися у їхній хаті, а сім\’я з дев\’ятьма дітьми жили в погребі. Дід ходив на роботу, баба варила німцям їсти, крала в них щось трохи для дітей. Так вони й жили. І прожили всю війну. А потім прийшла визвольна «червона армія», яку чекали з таким замиранням серця. Комісари виволокли діда з хати, били ногами й казали, що він «кров\’ю має змити свій позор, за те, що служив окупантам». Не дали навіть бабі спекти йому в дорогу млинців на соді (у діда була виразка). Звісно, зразу за селом діда та інших «зрадників» кинули під кулі німцям, як гарматне м\’ясо, щоб «змивали кров\’ю». Отак «діди воювали».
Війна – вона така, різна для всіх. Це завжди горе, кров і сльози. І зовсім не у всіх героїчні спогади, які можна розповісти внукам за чаєм у тісному сімейному колі.
Але це не можна забувати!!! І не можна просто так під шумок «декомунізації» махнути й відмінити 9 травня, замінивши «День Перемоги» на «День взаєморозуміння і примирення». Саме так згадують загиблих у Другій Світовій у Європі (про це «Нова Доба» детально писала минулого року ), але, як не раз наголошував шполянський історик і краєзнавець Віктор Шевчук, «для нашого народу ця війна була і Великою, і Вітчизняною». І боролися вони не тільки й не стільки «за Родіну і Сталіна», – хоч дехто, йдучи в атаку, звісно, кричав і ці гасла, а за рідні села, будинки, дружин і дітей. І мій прадід по маминій лінії, який двічі був вдома за 4 роки (одного разу втік з полону, а іншого – був у відпустці після поранення) точно воював не за Комуністичну партію, бо вдома на нього чекали діти, які після цих двох візитів і з явилися.
Це була їхня Велика Перемога й для країни, яка таких перемог має, на жаль, дуже мало, якось не гоже такими датами розкидатися. Чи задумувалися ви коли-небудь, чому перемогу у «Великих Українцях» здобув саме Ярослав Мудрий, а не Тараса Шевченко чи, скажімо, Степан Бандера? Бо саме життя Ярослава Мудрого – це історія «переможця по життю», який зміцнив кордони, сприяв розвитку науки й духовності та зміцненню добросусідських зв’язків з іншими державами. Ні, я не ідеалізую Ярослава Мудрого, я вчила історію і знаю, що він прийшов до влади, фактично, по трупах своїх братів, як і те, що окремі методи керування державою були далекі від наших уявлень про ідеального правителя. Але князь Ярослав лишився в історії як переможець. А переможців, як відомо, не судять.
Тому досить дивно, що ми, вшановуючи Героїв Крут чи Холодноярської республіки, раптом хочемо «викреслити» зі свого життя Велику Перемогу наших дідів і прадідів. Бо Крути і Холодний Яр все-таки далі від нас у часі. А ті хто воював, був забраний на роботу в Німеччину і героїчно загинув на фронтах Великої Вітчизняної є в кожній українській сім ї і досі в живих ветерани, яким і досі болить.
Чому, щорічно вшановуючи мільйони репресованих, відправлених в Сибір, замучених голодом, убитих в Афганістані чи убитих радіацією в зоні відчуження, ми забуваємо про тих, хто власним життям, схожим на подвиг, показав – ми можемо. Ми вже раз перемогли й зможемо знову.
І хіба саме зараз не час вшанувати справжніх героїв, яких радянська влада відправила в Сибір, як ворогів народу, інвалідів, яких засудили за статтею «туніядство» і відновити історичну справедливість стосовно генералів, що втекли з окупованого Криму, залишивши там тисячі солдат, а через 20 років отримали ордена й медалі? І для цього не треба навіть масштабних історичних досліджень. Кожен з нас знає історію своєї сім ї.
Тому мені дуже дивно чути про «дайвайте відмінимо 9 травня, бо це свято возвеличення Радянського Союзу і чого ми святкуватимемо мільйони смертей». За такою логікою після завершення неоголошеної війни з Росією можна буде теж сказати, що наші солдати не перемогли, бо багато з них загинуло. І взагалі, чому ми будемо святкувати й прославляти уряд, який не виконує своїх зобов’язань стосовно АТОвців. Та не уряд же вони захищають, не Порошенка, Яценюка чи Гройсмана, а своїх дружин і дітей. А разом з ними і тих, хто з непідробним подивом запитує мене:
«Так твій не «контрактник»? І строкову службу вже служив? Просто призвали? А чого ж не «закосив»? У нас всі закосили. 2 тисячі доларів, кому треба, і все окей».
Особисто я не бачу великої різниці між солдатами-дідами й солдатами-внуками. І ті, й інші захищали й захищають рідну землю від іноземних загарбників. Хіба що «косили» тоді, можливо, не так масово…
