Людське життя можна порівняти з рікою. Тільки в одних вона тепла і грайлива, а в інших – сіра, важка та часто скована кригою. І боротися з такою стихією дуже важко. Ніколи не знаєш, куди винесе бурхлива річка життя, які випробовування вона принесе.
У селі Орловець живуть дві рідні сестри – Поліна Степанівна Кисленко та Любов Степанівна Грібенюк. Обом зозуля щедро накувала довгий вік. Обом нині за дев’яносто років! Але бабусі досить жваві, енергійні. Охоче спілкуються. А розповісти їм є про що. Спілкуватися з ними – одне задоволення. Мова бабусь яскрава, колоритна, прикрашена цікавими приказками, примовками, словами з народних пісень.
Усе пережите ці жінки добре пам’ятають. Та й хіба таке забудеш?.. Народилися вони у звичайній сім’ї колгоспників. Батька звали Степан Юхимович Лисак, а маму – Настя Степанівна. В сім’ї зростало семеро дітей! Любов Степанівна народилася 19 серпня 1923 року, а Поліна Степанівна – 14 жовтня 1925 року. Жили вони тоді на кутку Бучиха. Рано помер батько, тож мати самотужки мусила піднімати дітей. Сім’я бідувала. Роботи було багато, а радощів – мало. На двох сестер були одні чоботи. До школи ходили на Загуральню. Вранці в чоботях ішла на уроки Поліна, а по обіді їх взувала Люба і бігла до школи у другу зміну. Пригадують, що вчителів звали Микола Панасович, Василь Григорович…
А ще ж вдома повинні були город доглядати та за худобою ходити. Так закінчили дівчата три і п’ять класів та й мусили йти у найми – тоді це називалося «служити до людей». І таке явище було дуже поширеним. Поліна найнялася до своїх далеких родичів Кулішів. У її обов’язки входило робити все необхідне по дому і господарству. Часом господарі вантажили віз городиною та молочними продуктами, щоб їхати у Смілу на базар. Коли якийсь мішок не поміщувався, його клали на спину дівчинці й вона несла його на собі. Ох, і важким здавався той клунок!
Коли сестри трохи подорослішали, доля підготувала для них чергове випробовування. У роки війни їх забрали на примусові роботи до Німеччини. 5 травня 1942 року схопили Любу. Поліна пробувала переховуватися, тоді забрали до сільради матір, удома ревіла недоєна корова і голодне теля. Тож 15 травня мусила здаватися, щоб урятувати неньку.
На чужині Люба потрапила працювати до бауерів. Там доглядала десяток корів й виконувала багато іншої селянської роботи. А Поліна разом із двоюрідною сестрою потрапили працювати на військовий завод. Там шліфували якісь металеві деталі. Наглядач якось сказав, що це для «великих пташок». Так зрозуміли, що то запчастини до літаків.
Годували невільників дуже погано. Давали якісь юшку з вареної брукви і гнилої капусти. Виділяли батон хліба на три дні. Спечений він був із такого поганого борошна, що траплялася навіть тирса!
З одягу давали якусь робочу хламиду та дерев’яні черевики-клацаки. То у вихідні ходили допомагати по господарству німецьким жінкам. За це отримували їжу та якусь одежину. Дехто міг дати талони на харчування.
Дозволялося писати додому. Тільки можна було відправляти не листи, а відкриті поштівочки. Дозволялося отримувати і посилки. Тільки невеличкі – вагою 200 грамів. То мати зшивала кільки таких торбинок разом й інколи надсилала трішки крупи чи сухарів. Також від сестри часом надходила якась допомога. Адже й на чужині сестри не втрачали між собою зв’язку.
Коли настала довгоочікувана Перемога, Люба відразу отримала можливість поїхати додому. А ось Поліні довелося попрацювати ще на збиранні хліба. Адже коли підходили радянські війська, з деяких німецьких сіл повтікали всі жителі. Тож на час жнив визволителі поставили до роботи недавніх невільників. Відтак до Орловця Поліна змогла повернутися аж 15 жовтня 1945 року.
У рідному селі сестри пішли працювати в колгосп. Правда, у 1950 році Поліна переїхала до Сміли, працювала на будівництві. Навіть після виходу на пенсію ходила на роботу ще 13 років. Любов Степанівна та Поліна Степанівна вийшли заміж, облаштували свій сімейний затишок. Домівка Любові Степанівни на Заводищі. У Поліни Степанівни є син і донька.
Роки летять нестримно. Але сестри завжди підтримували одна одну у радості й горі. Вже померли їхні чоловіки. Коли почалися перебудовні труднощі, Поліна Степанівна переїхала до сестри. Любов Степанівна є старшою, їй потрібно допомогти. Так вони і нині живуть на Заводищі. Там уже й людей майже немає, а ось вони господарюють. Мають в обробітку гектар землі. Приїхали діти, внуки, прийшли добрі знайомі – так разом і посадили город. Дружно працювали 12 душ! Бабусі мають добрий характер і компанійську вдачу, тому до них і тягнуться люди. Нікого не залишають байдужими їхні розповіді про минуле, про пережите. Цікаво почути якусь доречну народну приказку, що побутує в цій місцевості з прадавніх часів.
Наразі бабусям по 90 і 92 роки. Спілкуючись із цими працьовитими людьми, заряджаєшся їхнім оптимізмом та невичерпною енергією. Ще донедавна бабусі навіть корову тримали. Тепер, правда, мають тільки курочок і три собачки. До магазину їм далеко, тож хліб печуть самі – влітку в духовці, а взимку в печі. До Великодня причепурили хату. Зі стін дивляться фотознімки, де вони в молодості, світлини родини. Усе їхнє життя – це постійна праця. Бабусі мають годинку відпочинку, тільки коли по телевізорі показують передачу Оксани Пекун «Фолк-Мюзік». Дуже люблять слухати народні пісні, розповіді про народні традиції й життя українського села.
Володимир Чос, м. Городище
