Віктор Мельник уже довгий час живе у Вінниці. Тут його знають як журналіста й своєрідного літературного «багатоверстатника»: поета, прозаїка, публіциста, літературного критика, редактора та перекладача (з 13 мов!) На сьогодні він автор 19 власних книжок, три з яких перевидані, та восьми, виданих у його перекладі з семи мов. Його власні поезії перекладалися на болгарську, грузинську, польську, чеську, хорватську і російську мови. Окремі твори Віктора Мельника ввійшли до антології сучасної зорової поезії українською мовою, що видана в Канаді в 2005 році. А одна з останніх збірок «Трильярди сонетів» (2011) включена до «Книги рекордів України» за «унікальну експериментальну спробу розширити до універсалізму традиційний поетичний арсенал класичної форми сонета».

ЗРОСТАВ У КРАСНОПІЛЦІ Й ЛАДИЖИНЦІ
Народився Віктор 5 жовтня 1958 року в с. Краснопілка Уманського району. Батько – Іван Мельник (1931-1978) – все життя столярував, мав «золоті руки» в цій справі. Мати – Зінаїда Степанівна Величко (1936 р.н.) – родом із с. Мовчанівка Сквирського району Київської області. Після сьомого класу вона вступила до Уманського педучилища, де закінчила також курси бібліотекарів. За розподілом приїхала працювати в Краснопілку. Тут і вийшла заміж.
Віктор згадує, що «народився в бібліотеці», адже багато часу проводив у мами на роботі. Не дивно, що й читати почав рано – у п’ять років. Ще до школи перечитав усі книжечки з полички для найменших. Навчання давалося хлопчикові легко.
У четвертому класі вони переїхали до села Шарин, а через сім місяців – до Ладижинки. Тут Віктор продовжив навчання і сформувався як особистість.
Хлопець знав фізику й математику на відмінно, брав участь у предметних олімпіадах, відвідував гуртки технічної творчості. А ще дуже любив астрономію. Перечитав усе, що було в районній бібліотеці з астрофізики та ядерної фізики. Після школи хотів вступати на астрономічне відділення фізичного факультету Київського університету, але не склалося.

МАНДРИ ДОРОСЛОГО ЖИТТЯ
У 1975 році, закінчивши десятирічку, Віктор приїхав до Вінниці, де вступив на радіотехнічний факультет політехнічного інституту. Проте вже через півроку засумнівався у своєму виборі. Одного разу попав до літературної студії педінституту і зрозумів: «Це – моє!» Після першого курсу залишив навчання і вступив на відділення української мови і літератури філологічного факультету Вінницького педагогічного інституту. У травні 1978 року був покликаний на військову службу. У 1980 році звільнився в запас і поїхав у Магаданську область, де працював до кінця року в геологорозвідувальній експедиції.
З початку 1981 року Віктор Мельник повернувся до Вінниці й відновився в інституті на заочному відділенні. Про пошуки свого місця в житті свідчить і його подальша трудова біографія: працював у Коло-Михайлівській восьмирічній школі, Вінницькому районному будинку піонерів, редакції газети «Колгоспна зоря», обласній науковій бібліотеці ім. Тімірязєва. А проблеми молодої сім’ї змусили освоїти і робітничу професію. Декілька років він працював робітником і майстром дільниці на радіоламповому заводі.
У 1984 році Віктор Мельник закінчив навчання в педагогічному інституті. У 1985 році повернувся до педагогічної діяльності, а з жовтня 1986-го – до журналістики. Працював кореспондентом обласної газети «Комсомольське плем’я» (згодом «Панорама») та в інших обласних і центральних газетах. Із 2004 по 2010 роки – власним кореспондентом газети «Україна молода» у Вінницькій області. У 2015 році працював заступником головного редактора газети «Літературна Україна». У листопаді 2014 року обраний членом правління та секретарем Національної спілки письменників України. Нині він опановує нову для себе галузь – працює в радіожурналістиці.

ГРАНІ ЛІТЕРАТУРНОГО ХИСТУ
Перший вірш Віктор написав у восьмому класі, в чотирнадцять років. А перша офіційна публікація побачила світ 5 липня 1975 року на сторінках «Уманської зорі». Під час служби в армії Віктор Мельник друкувався у бригадній багатотиражці. Це були російськомовні вірші, новели, репортажі.
У 1982 році на сторінках журналу «Дніпро» відбулася перша публікація Віктора Мельника як літературного критика. Згодом літературні рецензії з’явилися в газеті «Літературна Україна» та журналі «Прапор». Серед них – і рецензія на першу книгу Івана Малковича.
Як журналіст Віктор Мельник належить до покоління «покликаних перебудовою». Це був час громадянського й духовного піднесення, і він теж хотів зробити щось корисне для суспільства. Писав на різні теми, але більше – на правову. У його журналістському доробку близько 800 судових нарисів!
Перша книжка «Просто вірші» вийшла в хмельницькому видавництві «Доля» 1991 року. Потім з’явилися й інші. Серед них слід відзначити збірку пародій «Браття во хвості» (1997). У ній автор запропонував літературну новинку – візуальну пародію.
У 2000 році Віктор Мельник виступив засновником і редактором літературно-художнього журналу «Згар» (2000-2003). Того ж року став упорядником книг Миколи Трублаїні «Великим сибірським шляхом. Вибрані публікації 20-х років» та Тора Ланге «Під небом Еллади».
Має Віктор Мельник і хист перекладача. Він автор перекладів з англійської, німецької, шведської, датської, чеської, польської, болгарської, грузинської, білоруської, російської, хорватської, сербської, латиської мов. У його перекладі на українську книга Джона Фаулза «Арістос» була визнана Книжкою року в Україні в номінації «Сучасна філософія і гуманітаристика» за 2003 рік.
У 2005 році Віктор Мельник видав роман «Двійник невідомого контрабандиста», яким започаткував цикл детективних романів «Гальчевський». Його герой – слідчий з особливо важливих справ Вінницької облпрокуратури Олексій Гальчевський.
У 2013 році вийшла друком книга сонетів Фьодара Ястраба «Мозаїка буття», яку Віктор Мельник переклав із білоруської, та його власна збірка «Ескізи на воді» в перекладі на болгарську. Плідна й багатогранна творча діяльність Віктора Мельника має ряд відзнак. Він – лауреат літературно-художніх премій «Кришталева вишня» (1995), ім. С. Руданського (1998), ім. М. Коцюбинського (2006), ім. Я. Дорошенка (2013); нагороджений дипломом і медаллю М.Ю. Лермонтова «За подвижницьку перекладацьку діяльність і популяризацію слов’янської поезії» (2015).

Микола Щербина