Вчора вирішила прогулятися від роботи додому пішки. Це – вперше за довгий час. У мене, на щастя, не було сумки-рюкзачка із формою, їжею, водою, щоденником харчування і купою всіляких дрібниць, який я постійно тягаю за собою. Я була гарно вдягнена, мала ладну зачіску і модні сонцезахисні окуляри. Стартувала легкою ходою від Хрещатика, далі завернула у сквер Симоненка, потім винирнула поблизу «Дружби народів» і побрела собі бульваром на Митницю. Чомусь я не могла змусити себе йти швидко. Усі сили Всесвіту пригальмовували мене, ніби я мала щось побачити. І виявилось, за поглядом таки треба було стежити…
Десь на шляху між Хрещатик-сіті і РАЦСом я впіймала себе на тому, що дивлюся в асфальт. Ні, щоб вдихати аромат липого цвіту, наповнювати очі небесним кольором чи хоча б просто бездумно гуляти поглядом. Ні – я знову і знову опускала очі вниз. На третій спробі змусити себе підняти голову голос у голові сказав: «Дивись на себе або вперед!»
Думка винирнула раптово, та я знала, звідки то і чому підсвідомість це мені вирішила нагадати. При виконанні будь-яких фізичних справ потрібно дивитися на себе або вперед, щоб дотримуватися правильної техніки вправи. Спортивні метафори захопили моє життя вже давно і перевернули його, але ця чітко описала не лише заняття у тренажерці.
Робота над собою (не лише фізична) і самоідентифікацією – це щоденна титанічна праця і надлюдські зусилля. Так мені це сприймається. І щойно відійдеш від визначеного шляху свого розвитку, потонеш у вирі нескінченних справ, захопишся невиправданими очікуваннями від інших людей і почнеш виконувати їх очікування – все, ти опустиш голову. Твій, раніше чіткий і життєрадісний, погляд сковзне повз усе прекрасне у твоєму житті і зупиниться на асфальті. І крім його монохромності, сірості і вичурних вибоїн, ти не побачиш більше нічого!
Нам на йозі постійно повторюють, що жити треба тут і зараз – у моменті. Найвища майстерність відчувати себе – тіло, відчуття і думки – конкретно у цьому часі, у цьому моменті і насолоджуватися ним. Але це, виявляється, надто важка ноша, і під її гнітом ми опускаємо щораз голову.
Я неймовірним зусиллям відірвала погляд від брудного асфальту. В моїй голові ніби відкрили вікна і впустили туди світло і свіже повітря. Від «Дружби Народів» до самісінької домівки я йшла, дивлячись вперед, і моє життя ніби знову набрало обертів.
«Дивись на себе або вперед» – гарний лозунг для тренування має стати лозунгом і по життю. Дивіться на себе! Погляньте уважно: те, які ви є визначає не хтось інший, не щоденні клопоти, а саме ви і те, що ви робите. Ваша глибина – незмірна, і в ній завжди можна знайти щось цікаве і захопливе. Дивіться вперед, бо йдемо ми всі – вперед і без чіткої картинки поперед себе, ми врешті опустимо голову у борсатимося поглядом, а потім – і тілом, і душею, у болоті власних думок.
