Іван Михайлович Капець належить до людей з того особливого, воєнного покоління, кому вже перевалило за 90 і хто став для нас живою історією і живою легендою. Іван Михайлович – один з двох ветеранів Сталінградської битви, які живуть у Корсуні-Шевченківському й хто ще може передати нам пережиті особисто спогади про Другу світову і про гарячий і немилосердний Сталінград.
Перед війною він закінчив 10 класів школи в рідному селі Мацківці Лубенського району Полтавської області. Було йому на ту пору 18 років, а військкомат призвав їх на війну разом – Івана й 39-річного батька. «Привели нас у Пирятин, там обмундирували, але відразу частина почала відступати, – пригадує початок війни Іван Михайлович. – Дуже швидко відступали. Інколи по 70 кілометрів за добу долали, йшли практично без сну. Не було ні кухні, ні продовольства. Знайдемо в якомусь містечку пекарню, а вона вже порожня, попередні все забрали. Шукали в полях кукурудзу, у городах редьку, груші чи яблука знаходили дорогою, тим і харчувалися. Напівголодні дійшли до Луганська. Скажу відверто, що дійшли далеко не всі – багато хто дезертирував. Я цього зробити не зміг – не так був вихований.
У 1941 році воював під Тулою, під Москвою. Запам’яталася крутими холодами зима, інколи безпорадність наших воїнів. До цього часу в сни приходять видіння, як наша кавалерія йде і бій… проти фашистських танків. Біда була – не раз у нас просто не вистачало патронів.
Потім потрапив в піхотне училище в Саратові, але закінчити його не встиг. Одного разу приїхав якийсь генерал, виліз на трибуну – кузов «полуторки» і виголосив промову про те, що складна обстановка під Сталінградом і що ми потрібні саме там. Сформували з курсантів окрему Сталінградську бригаду й на цілий місяць потрапили молоденькі солдати в ту «м’ясорубку». Щодня бачили сотні смертей своїх побратимів. З бригади в тисячу чоловік живими залишилося менше сотні… Звіріли фашисти, чіпляючись за Сталінград. Їхні втрати були також незчисленними. Бачив я, як Волга горіла в буквальному розумінні слова: спеціально вилили солярку й запалили, щоб не дати можливості переправлятися і страху нам нагнати.
Страшні бої були, важко словами розказати, а тепер і усвідомити, як витримали, як вижили. Поранило мене в одному бою дуже важко осколками, довго лікувався у госпіталі, став інвалідом і довелося чекати визволення України в Узбекистані, куди запросив товариш по нещастю у госпіталі, дізнавшись, що мій дім – на окупованій території.
Повернувся на Полтавщину в 1944-му, коли фашистів прогнали. Дуже тепло прийняли мене, інваліда, земляки: побудували хату, бо наша згоріла, дали телицю і роботу – секретарем у сільраді. Батька з фронту не діждались – загинув. Потім я закінчив Київський педінститут і одержав направлення в Корсунь-Шевченківський район. Був викладачем історії та географії, директором ряду сільських шкіл.
Вважаю, що життя прожив гідно, не для себе особисто старався. Війну пережив ще зовсім молодим, тому й спогади яскраві, гострі, з пам’яті не стираються. Хотілось би, щоб діти й онуки не знали слова «війна», але бачимо, як життя складається. Та ще інколи боляче, що ветерани Другої світової не відчувають такої щирої поваги й уваги, яку заслужили».
22 червня Іван Михайлович збирався йти на братську могилу визволителів Корсуня-Шевченківського, на місце, де знайшли спокій герої «Другого Сталінграду».
Людмила Моренко
