За неповний рік служби мого солдата вже 4-й раз переводять на інше місце дислокації. Спочатку це була Полтава, де два місяці в наметах в лісі їх вчили і тренували. Пам’ятаю, як вперше приїхала туди на вихідні. Командир, що мав відпустити Женю у «звільнення» довго дивився на наші паспорти, усе дивуючись різним прізвищам і різниці в прописках.
– Давно зустрічаєтеся? Діти є? А чого досі не одружилися?
А потім слідувала довга й натхненна тирада про те, що коли він вирушить у зону АТО і з ним там щось станеться (очевидно командир не хотів вживати більш сильного слова, щоб у мене не сталася істерика), то у випадку «заміжньої жони» я хоча б допомогу по втраті чоловіка отримувала, а так – я ніхто і звуть мене ніяк.
– І чого я маю вас оце всіх відпускати? Моя жінка, он, не приїхала!
Покричав-покричав, але все ж відпустив. І потім були два спекотно-солодкі дні в Полтаві на річці Ворсклі, нині, більше схожі на якийсь прекрасний, напівміфічний спогад. Якби не фото, то й не повірити, що все ще було насправді.
До речі, того літа Женя примудрився підхопити запалення легень, яке місцева «медицина» не лікувала цілих три дні. Кинулися вже коли температура була за сорок і почалися спазми такі, що не вдихнути-ні видихнути. Потім було 3 тижні госпіталю, а потім – Артемівськ (нині перейменований у Бахмут).
У Артемівську було приміщення «закинутого» заводу-складу військової техніки, де хлопці грілися саморобними «буржуйками» і милися в саморобному душі, а ще – чергували по 4 години підряд на 20-градусному морозі, де їм від гарячого дихання леденіли вії, вуса і бороди. Але там, хоч із 30 кілометрів від «передової», було все-таки хороше і спокійно. Я їздила туди двічі – одного разу «бла-бла-каром» через 5 блок-постів з автоматчиками, іншого разу – потягом із кількома пересадками. Ціни в цьому районному містечку, правда, не хилі. Так, однокімнатка за добу обійшлася в 300 гривень, а ще 3 години «зверху» – 150. У Львові ми однокімнатку майже в центрі зняли за 250…
Але ж гроші – то явно не найголовніше в житті. І я б наче віддала все, що мала, якби вони так і дослужували в перейменованому Бахмуті, де працюють магазини й ресторани і є цілком реальна подоба нормального життя.
Але так не вийшло. Потім був лютий і тижнева мандрівка солдат потягом до Яворівського полігону, що на Львівщині. Тижнева, бо потяг має «проскочти» серед інших «регулярних» поїздів, і може стояти на деякий станціях навіть добу. Але в теплому поїзді в лютому їхати незрівнянно краще, аніж опинитися в «голому полі» серед ночі, з палатками, які ти сам маєш розкласти, по коліно в багнюці під дощем, вітром і мокрим снігом. За 5 місяців служби на Яворівському полігоні траплялося всяке – аж до пожеж у платках. Бо сирі дрова не хотіли горіти і солдати лили на них жир. Той жир, їм, до речі, давали їсти, та їсти його було неможливо. І не треба дивуватися і говорити, що Яворівський полігон – один із найкращих в Україні. Цілком можливо, що окрема його частина, але полігону-то 60 квадратних кілометрів.
І досі в моїй пам’яті свіжі спогади про розповідь друга-«надзвичайника», як перед навчанням із американцями в село поблизу полігону, де й води ніколи не було, провели всі комунікації, а після навчань – забрали. «Потьомкінські» села в нас ще ніхто не відміняв.
Але найбільш «убивча» новина прийшла кілька днів назад. «Їдемо під Волноваху. 10 кілометрів від позицій «сєпарів». Їхали цією шаленою спекою знову цілий тиждень. Поселили хлопців у якихось свинарниках. Мій оптиміст сміється, що в кожного «своє стойло».
– Тепер можеш заслужено називати мене поросям.
На запитання, чому в тому селі не знайшлося для українських солдат кращих умов, говорить, що вони і в магазин по одному не ходять – більше 90% місцевих – за Рашку.
– Діти здороваються, махають руками, а бабки нас проклинають. Кажуть, що ми приїхали сюди вбивати за гроші.
І це незважаючи на розбиті будинки без дахів. Хто міг стріляти по них з іншого боку? Воно й не дивно, адже тут працють лише 3 українські канали, усі інші – російські. Із відповідною пропагандою.
Тож поки ми ховаємось під кондиціонерами, скаржимось на спеку й плануємо відпустки, хлопці «освоюються» в стійлах і спостерігають за тим, як «на передку» за 300 метрів прогулюються «сєпари». Час від часу чути вибухи. Але більше докучають мухи, які розплодилися на смітті, що покинула після себе попередня передислокована бригада.
У нас було багато планів на другу половину цього літа. Бо 13 липня минає рівно рік, як Женя служить. Але він дуже сильно сумнівається у своїй вчасній демобілізації. Бо й досі не демобілізована попередня хвиля військових, які вже переслужують кілька місяців. І шанси на їхнє повернення в липні – надзвичайно примарні…
