Інколи мені здається, що Радянський Союз розпався, а необхідність класової боротьби з усіма інакомислячими в головах у людей лишилася. Адже, як розповідала мені моя мама (сама я застала лише два останніх роки «доживання» Країни Рад і в ті часи цікавилася більше сосками і брязкальцями, ніж соціально-економічною і політичною обстановкою) в часи її молодості однаковісіньким у середньо-статичних мешканців країни, що займала одну шосту земної суші, було все – від шкільної форми, зачісок і сервізів у сервантах, практично до мрій, бажань і прагнень. На цьому дуже вдало зіронізував режисер Ельдар Рязанов у найкласичнішому новорічному фільмі мого дитинства «Іронія долі, або З легким паром» ‒ у двох абсолютно різних містах однаковісінька не лише забудова, а й назви вулиць, вхідні двері з типовими замками і навіть шпалери та меблі. А спробуйте-но знайти дві схожі будівлі у не такій уже й територіально далекій від радянщини Ризі – завдання, скажу вам, не з легких.
Але найцікавіше, і, схоже, найпечальніше, що однаковісіньким був і сам уклад життя. Чіткі рамки стосовно того, коли, що і як має статися – коли людина має вступити до університету і завершити навчання, коли піти працювати на завод, скільки дітей, і в якому віці народити, як відзначити 50-річний ювілей, і, врешті, як достойно померти. Відхилення від рамок – то вже інакомислення, що було злочином у країні, про яку писала Ліна Костенко «де мислять всі однаково».
Союз розпався уже чверть століття тому. А пережитки лишилися. Якось, приїхавши до батьків, випадково «зачепилася оком» за трансляцію програми «Селянка і панянка», де двох дівчат однакового віку на три дні «міняють місцями». Панянка – зірка естради, кіно чи телебачення – залишає свої розкішні апартаменти і їде до «хатки на курячих лапках» в село, де живе інша героїня, що зазвичай за свої 30 чи майже 30 років ні разу зі свого села не виїжджала і мету існування вбачала в догляді за домашнім господарством і численними «сотками». І, боронь Боже, тут не протиставляються розкіш і злидні чи не висміюється тяжка (дійсно дуже тяжка) праця селян. Просто дівчині хочуть відкрити нові горизонти. Так от, в тій програмі, яку я випадково побачила, відома, гламурна телеведуча потрапила в справжнісінький треш, де не стільки бідність, стільки нехлюйство і байдуже ставлення до себе і свого життя. Стійко намагаючись виконувати усі завдання з бюджетом в 7 гривень першого, 0 гривень другого і 250 гривень третього дня, телеведуча влаштувала для подруг селянки вечірку з шампанським і суші. Але замість вдячності почула від подруг: «От тобі 28 і чого ти досягла у житті? Чоловіка в тебе нема, дітей нема, квартири нема. Кому ти через кілька років будеш потрібна?». І ні успішною кар’єрою, ні квітучим зовнішнім виглядом, ні щоденними заробітками у суми, що перевищують місячний бюджет сімей сільських пань, проти цих аргументів не попреш…
Звісно, в реаліті-шоу все дещо награно, але ж хіба не таким є реалії щоденного життя? Тут якраз до речі згадується розповідь громадської активістки Таїсії Плахути про хрещеного, який дізнавшись, що вона само занята особа (по суті бізнес-вумен), подорожує собі світом, не має прив язки до «з 9 до 6» та фіксованого окладу і взагалі насолоджується життям, подивувався, чому це її батьки не можуть влаштувати дочку на нормальну роботу.
«Все у всіх має бути однаково, якщо ти чимось виділяєшся із загальної маси, то маса намагається затягнути тебе назад, – розповідає мені знайома психолог. – Ось у мене одна дочка, наступного року їй в школу, і всі знайомі і родичі постійно і наполегливо цікавляться, коли ж ми з чоловіком заплануємо другу дитину. А ми не відчуваємо такої потреби. У мене немає материнського інстинкту, який би підштовхував мене на народження другого маляти, я повністю і емоційно, і фінансово налаштована на виховання лише однієї дочки, яка точно не буде обділена увагою. То чого мені народжувати вдруге? Бо так треба?»
Як на мене, то така «однаковість» робить людей нещасливими. Бо тупо копіюючи чужу лінію поведінки, взявши за власний «шаблон існування» щасливим не станеш. Адже щастя – то (як любить повторювати наша журналістка Анна Крутіхіна) самостійна робота. І дуже-дуже індивідуальна.
