Як політ комети небосхилом

Чи зустрічали ви людей, на яких дивишся і відразу розумієш – вони тут ненадовго. Бо все у них – до крайнощів, не живуть, а горять. Життя такої людини схоже на політ комети небосхилом: швидкий, яскравий, кілька миттєвостей вони освітлюють усе навкруг, а потім… згорають. І лишається тільки пам’ять. Як довгий «хвіст» комети в нічному небі.

Такою була Інна. Вона увійшла в моє життя в один із найбільш непростих для мене періодів. Якось усе в один момент пішло шкереберть: і в особистому житті, і в роботі, і навіть у досі до того стабільному місці проживання. Хазяїн кімнати, яку я тоді знімала в гуртожитку, подзвонив і безапеляційно заявив: «Їду закордон. Через два дні заїду по ключі». А це були робочі дні, два дні відряджень і перебратися з одного місця на інше дівчині, яка за рік «обросла» речами не так-то просто. На щастя, у житті є друзі. І вони за дві години підшукали мені кімнату на орендованій квартирі. З тієї квартири я з’їхала менш як за два тижні під прокльони й матюки хазяйки, у якої «легкі на передок» – це був найбільш цензурний вислів. У хазяйки була така тактика – брати гроші наперед і виселяти дівчат раніше оплаченого строку. На наступний раз ми були обачніші й уклали договір. А тоді в один момент опинилися без даху над головою, перед сутінками, що невпинно насувалися на Черкаси.

На щастя, світ не без добрих людей, і ми знайшли на тиждень пристанище в гуртожитку. Знайомилися з футболістами, що на кілька днів приїхали в наш обласний центр на змагання, вчилися жити, не розпаковуючи сумки, і шукали квартиру, що під час травневих свят здавалося майже нездійсненною місією. І я цілком можливо впала б тоді в паніку (бо треба було ще й ходити на надзвичайно відповідальну роботу й не лише ходити, а й працювати!) Але Інна не дала мені це зробити. Вона була оптимісткою по життю. Бо ой, як багато всього пережила!
З дому від матері вона втекла, як тільки стукнуло 18. Знайшла чоловіка-москвича й погодилася на шлюб без великого кохання, аби лише вирватися з дому. Мати, за словами Інни, виховувала її надзвичайно суворо. Батька в неї не було. Батько лишився в Росії після того, як п’яний стріляв у них з матір’ю. Його тоді ніби-то мали віддати під військовий трибунал (бо сам був військовим), а їм порадили тікати. Отак її мати з дитиною на руках і втікла до брата на Черкащину. Більше про голову сім’ї вони так нічого не чули.

Інна практично повторила долю матері. Вийшла заміж за чоловіка, набагато старшого за неї. Відгуляли весілля, на якому гості все дивувалися із нареченої-тінейджерки. Потім кілька років життя «у золотій клітці» – Інна не знала, чим займається чоловік та й не дуже воліла знати. У неї було все. Та через кілька років спливла шокуюча правда. Чоловік-сутенер. Після того, як міліція «накрила» його офіс, повій довелося перевезти на квартиру. Їхню з Інною квартиру. Вона розповідала мені, як готувала на всіх їсти, бігала в супермаркет за сигаретами, водила дівчат до лікарів. І ще багато-багато всього, про що я тут розповідати не буду. І розповідала весело, так, ніби про відпустку на морі. Як вона тоді не зламалася? Видно знала, що доля готує їй нові випробування. А випробуванням стала вагітність. Інна довго не могла завагітніти, їздила в Почаєвську лавру, жила при Мотронинському монастирі. І от, чудо нарешті здійснилося. Але чоловіка… як підмінили. Про свою вагітність Інна дізналася аж на п’ятому місяці, і як тільки сказала – почала бачити батька своєї дитини раз на тиждень. Приходив, клав на стіл гроші, і йшов. Потім став агресивним, скандалив, погрожував. А він колишній боксер – важка рука. Інна підпирала на ніч двері стільцем, а потім, втомившись жити в страху, поїхала до матері народжувати. І більше не повернулася. Через два роки приїхав уже колишній чоловік. Колишній, бо привіз документи про їхнє розлучення. Одяг Інна попросила не везти – її трохи «рознесло» у перші місяці після пологів.
Але швидко повернувшись до норми, як в фізичному, так і в моральному плані, вона вийшла заміж вдруге. Щоправда, тут було тільки вінчання і жили молоді недовго. Насильно милим не будеш, а жениха їй нав’язала мати в невгамовному бажанні кудись прилаштувати непутящу дочку.

Хоч я б ніколи не назвала її непутящою. Добра, весела, роботяща, у хорошому сенсі слова «схиблена» на чистоті, прекрасний кухар і неймовірний друг. Вона витягувала мене з депресій, налаштовувала на поїздку в Почаїв, після якої все змінилося на краще, а одного разу реально врятувала життя. Це коли я серед літа захворіла гнійною ангіною. Таку необережність я зробила ще й серед вихідних, коли поліклініка не працює. Викликали швидку. Медбрат зробив укол і сказав до ранку «збивати» температуру. І поїхав. Через дві години я знов «горіла», а стовпчик градусника вперто ліз вище 41-го. Якби вона всю ніч не обтирала мене оцтом, а наступного дня не водила по лорах і терапевтах (ніяк не могли визначитися, кому ж мене лікувати), розштовхуючи інших хворих у чергах, я б, цілком можливо, зараз би не писала ці рядки.
А сама вона в той же час ходила по краю прірви. Кожного дня. Інна по годинах пила ліки – у неї були хворі нирки. Розповідала, що колись відпочивала на морі й кинулася рятувати втопаючу дівчину. Дівчину врятувала, а от собі застудила нирки. Я не дуже розбираюся в діагнозах, але сама вона говорила, що перед нашим знайомством уже двічі була на порозі смерті. Тому цінувала кожну хвилину життя.

Пам’ятаю якось у нас у гостях були двоє хлопців, і один з них, схопивши сумку, прожогом побіг у ванну. Ми жартували стосовно того, що він там робив, аж поки він, червоніючи, не зізнався, що має цукровий діабет.
«І чого ти соромишся?» – запитала Інна. – «Життя-то, одне».
Вона навчила мене радіти кожній дрібниці, не відкладати «на потім» нічого: ні грошей, ні вражень, ні подорожей, ні зізнань.

«Йшла я оце через базар і побачила ці рожеві босоніжки. А в мене якраз останніх 250 гривень. Але ж, я їх хочу, так хочу, правда?»
Фінансово то були важкі часи. Валюту, яку назбирали в більш «жирні» роки, ми обміняли, щоб мати можливість винаймати двокімнатку (однокімнатної тоді просто не знайшли), робили все грамотно – з ріелтором, із договором, з оплатою за перший і останній місяць. Інна перебивалася підробітками в колцентрах, я мала стабільну роботу, але не надто високі заробітки. Але ми були щасливі. І тусили щотижня. А потім ходили разом на сповідь. Точніше, на сповідь вперше в житті зважилася я. А вона мене підтримувала аж до самої черги до батюшки. А далі… Далі вона сказала, що я сама. І чекала мене, заплакану, але щасливу, біля входу в Соборний парк.
А потім, вона якось раптово зникла. Ні, раптово, це не те слово. Спочатку вона передала мене з рук в руки моєму Жені (до якого я звісно, тоді ще не ставилася серйозно, але Інна вміла бачити людей наскрізь) і поїхала в своє рідне місто.

Приїжджала в гості. Спочатку щотижня, потім рідше й рідше. Щоразу робила генеральне прибирання, привозила купу смаколиків і звеселяла наше сонне царство (я в той час жила вже з іншими сусідками).
Потім уже лише дзвонила. Усе рідше й рідше. А потім пропала зовсім. На дзвінки не відповідала, у соцмережі мовчала теж. Останній раз її голос чула одна з моїх колишніх сусідок. Інна дзвонила на свій День народження.
«А Ірка спить з роботи? – Спить». Я тоді образилася на неї, що подзвонила не мені, і вставати не стала. Якби я знала, що вона дзвонить востаннє…
А ще через кілька місяців та ж сама сусідка з’їхала, прихопивши мою золоту підвіску, а іншим сусідкам стало неподобатися, що Женя приїжджає не лише тоді, коли треба поремонтувати сантехніку чи вимикач, а ще й той самий власник кімнати в гуртожитку повернуся з-за кордону… Коротше качужи, зірки вказували на те, що треба знову з’їжджати.

І вже через кілька місяців на новому-старому місці проживання мене, як грім серед ясного неба, вразив дзвінок від найліпшого Інниного друга, якого вона давно й безнадійно любила: «Інна померла. Довго хворіла, лежала в лікарні в Черкасах (і ні разу не подзвонила!). Минуло вже кілька тижнів, відколи її поховали».

Може й добре, що я запам’ятала її живою. З короткою стрижкою, яскравим макіяжем, пірсінгом і «кислотними» нігтями вона більше була схожа на студентку-першокурсицю – веселу й безтурботну, ніж на матір 10-річної дитини, яка скільки всього пережила й перебачила.
Цього літа їй мало б бути всього 35… А її нема вже 2 роки. І досі мені незвично говорити про неї в минулому часі…

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x