Я – прихильник активного способу життя. Це зовсім не означає, що я екстемалю підйомами на високі гори, спусками небезпечними річками (раз було на Південному Бузі, але пороги там нестрашні) чи стрибками з парашутом. Просто люблю перебувати в самій «гущі» подій. Коли ти в епіцентрі – відчуваєш усю повноту життя. За це я й люблю журналістику. Але часом бувають дні (а часом і цілі тижні!), які для себе називаю «созерцательними» – це дні, для спостереження за навколишнім світом і цілковитої бездіяльності. Організм переходить на «енергозберігаючий» режим і вимагає у мене перетворення на будиста. І як не важко мені ці дні переживати, але… доводиться.
Раніше я вважала подібні напади апатії звичайною лінню або просто невдалим збігом обставин (це коли на деякий час тебе вкладає в ліжко хвороба, несподівано, як картковий будиночок, розсипаються плани про поїздки й відпочинок або цілий тиждень відпустки «за свій рахунок» підтримуєш кохану людину, яка доводить до розуму власну курсову). Але потім, спостерігаючи за своїм життям зрозуміла, що кожного разу такий тайм-аут виникає перед якимось важливим «осяянням», ухваленням доленосного рішення чи напруженим періодом складної, але дуже перспективної роботи. Адже, щоб подолати екстраординарний виклик конче необхідні додаткові запаси сил. От вони й акумулюються.
Таку бездіяльність завжди ненавиділа, оскільки в душі почувалася винною за кожен день, що не був прожитий з максимальною користю. Життя-то одне. І воно проходить. Аж поки не прочитала в Пауло Коельйо про те, що періоди «нічогонеробіння» конче необхідні кожній людині. Адже тільки так, нічим не зайнятий мозок може нарешті зосередитись на найголовнішому – цілях, бажаннях, кінцевій точці, у якій хочеш опинитися через певний відрізок часу. А прислухавшись до внутрішньої тиші, можна нарешті почути відповіді на всі хвилюючі питання. Бо в такі моменти говорить душа.
Пам’ятаю, як прочитавши в автобіографічній книзі «Заїр», про те, як Коельйо поїхав по натхнення до Лондона, цілий рік жив у столиці Великобританії, дивився всі вистави в театрах і фільми в кінотеатрах, гуляв вулицями й музеями й за 365 днів не написав ні рядка, я подумала: «Боже, як можна так не цінувати власне життя! Цілий рік звів нанівець».
Але читаючи роман далі, я зрозуміла, що той рік готував його до серії цікавих і проникливих книг. Слова, абзаци, сторінки й розділи «зріли» всередині, щоб потім вилитися єдиним потоком. Бо для народження дійсно великих справ потрібен чималий інкубаційний період. І, як у природі, що більше буде маля, то довший термін вагітності.
Фільм «Їж. Молися. Люби» остаточно закріпив у мені впевненість у правильності цих висновків. Адже інколи доводиться кардинально змінювати життя чи їхати на край світу, щоб знайти самого себе.
Тож тепер, коли настають дні апатії і тиші, я намагаюсь не злитися на себе за термінові справи, які потихеньку накопичуючись створюють «снігову лавину». Термінові справи будуть завжди. А тиша ніколи не приходить просто так.
