Тернисті стежки до Америки

Тернисті стежки до Америки

Оселя «Українське село» розташована в окрузі Сомерсет американського штату Нью-Джерзі. Це – партнерство людей, які мають українське походження і вік понад 55 років. Вони купили в селі помешкання і живуть разом, маючи спільний бюджет на обслуговування села та різні оновлення двоповерхових будівель. Таких помешкань в селі 56. Земля теж належить партнерству. Але ця земля – особлива. В Америці впродовж тривалого часу склалося бережливе ставлення людей до природи, підтримане урядом та громадянством. Село – просторе. Влітку зелене, квітуче. Серед його мешканців переважає жіноцтво, а українські жінки не можуть жити без квітників та невеликих городів.
Постійно присутні в селі представники незайманої природи – сарни, білки, сурки, єноти, зайці, гуси. Час від часу приходить лисиця. Звірі та птахи не бояться людей, не зважають на них, добре знаючи, що вони на цій землі були завжди, а люди прийшли значно пізніше.
Сомерсет важко назвати містом. Це великий зелений простір з лісами, парками, річками та луками. Чимось схожий на свого старшого попередника – графство Сомерсет у Англії, де теж просторо для ферм і людей.
Люди в селі живуть дружно й увечері жінки виходять на спільну прогулянку, обмін новинами. Майже усі мають вже внуків та правнуків. Але не лише ця обставина єднає цих вже посивілих жінок. Переважна більшість з них народилася в Україні і у молоді роки пройшла з батьками нелегкий шлях утікачів від фронту на Захід, бо за цим фронтом наближалася загроза більшовицького терору, колгоспних злиднів, заборони усіх прикмет українського життя.
Я попросив трьох з них розповісти про тернисті стежки до Америки, які незворотньо накладалися на усю історію України в часи Другої світової війни. Також узяв світлини з молодих років моїх співрозмовниць.

Тернисті стежки до Америки

Батько не радив повертатися
З давніх часів Настя Фурманець берегла листи свого діда Антона Фесака до свого сина і Настиного батька Мусія Фесака. Дід прислав завірене 21 серпня 1926 року у сільській раді села Засулля на Полтавщині посвідчення про те, що він здатний утримувати родину свого сина як голова двору, який має «трудову норму землі 12 десятин на 13 їдців, різні жилі та холодні будівлі, двоє коней, дві корови, та інше різне рухоме майно, взагалі господарство середнє і в’їзд у це господарство із-за кордону, з Польщі, сина Фесака Мусія Антоновича на безробіття в СССР не пошкодить, бо таке господарство може утримувати приїхавшого з-за кордону». До цього було додане особисте письмове зобов’язання діда Антона утримувати рідню, яке за нього, неписьменного, підписав Павло Приймка і засвідчив суддя в Лубнах.
Хутір Антона та Євгенії (з дому Солонець) містився над Сулою, в десяти кілометрах від Лохвиці. Подружжя походило з козацького роду і мало синів Петра, Григорія, Мусія та дочку Одарку. На час того посвідчення дідові вже виповнилося 80 літ і ще одні руки в господарстві були до речі. Та й сина не бачили вже багато років.
Мусій Фесак воював за вільну Україну від 1918 року і разом з військом України в кінці 1920 опинився у Польщі. Війна Мусія Фесака тривала у панцерному потязі. Це був паротяг з платформою, на якій стояли дві гармати, а у двох вагонах жила обслуга і зберігалися набої.
Під час війни Мусій відвідав батьків і з того приводу Антон наловив цілий віз риби, яку продав у Лохвиці на базарі, щоб дати синові грошей. Ті гроші, старанно зав’язані в хустці, довго лежали у шафі на польській землі, де й залишилися після виїзду родини на Захід.
У таборах для інтернованих вояків жилося сутужно, Старшини мали таку ж платню, як у польському війську, а прості вояки завжди були обідрані, босі і голодні. Тож Мусій скористався набором робітників на лісозаготівлі і поїхав до Сувалок, де в селі Плотичне працював на тартаку, перевозив потягом деревину з лісу. У селі він познайомився й узяв шлюб з Владиславою Яворовською, молодшою від нього на шість років. Повінчалися 15 листопада 1925 року і при вінчанні Владзя узяла ім’я Анна.
У наступні роки народилися сини Петро, Павло та Борис і дочки Євгенія, Анастасія, Ірина та Олена. Перша з дочок не вижила, померла маленькою.
Щоб утримувати родину, Мусій орендував землю і продавав вирощене у селі та на міському базарі.
Саме тоді прийшов перший лист від Мусієвого тата. Звісно, хотілося повернутися на рідну Полтавщину, але як кинути розгорнуте господарство? І для дружини там була чужина… З паперами від батька треба було їхати до Варшави, до радянського консула.
Наступний лист відновив рівновагу. Батько писав до Мусія, щоб той не вертався додому, залишався у Польщі. Свою пораду батько не пояснював, але Мусій знав, що батько марно радити не стане. Та й серед людей йшли чутки, що в Україні панують голод та розстріли, а у селян забрали землю й усе майно. Через багато років Мусій дізнався, що з усієї рідні уцілів лише син його брата Петра – Яків.

Так минали роки на чужині, яка стала другою батьківщиною для Мусійових дітей. Старший син вчився у Перемишлі, але влітку приїхав до села і початок Другої світової війни застав усю родину вдома. Не відразу встановилося, хто саме буде окупантом – німці чи радянські, яких називали «совєтами».
Спершу Червона армія з розбігу зайняла Сувалки та навколишні села. Селянське око Мусія відразу запримітило, що у Червоній армії коні були нещадно виснажені. У селі вояки прив’язали коней до плоту і залишили на ніч голодними, а вранці селяни побачили, що голодні коні погризли усі дошки плоту. Самі вояки пішли базарювати до Сувалок і повернулися, завантажені ковбасою, якої купили десять кілограмів, бо для них це були небачені ласощі.
У ті дня Мусій ледве не загинув наглою смертю, бо до нього присікався місцевий комуніст, як до українського вояка і вимагав його розстріляти. Оборонив робітник з тартаку. Через кілька днів червоні поступилися союзному німецькому війську і відійшли.
Коли фронт наблизився до Сувалок, 1943 року, усією родиною сіли до потягу, щоб їхати на захід. З болем залишали усе, нажите за минулі роки. Але не було іншої ради. Німецька військова влада надала десять вагонів для вивезення українців. Їхали довго, бо потяг мав пропускати військові ешелони з танками та гарматами. Виїхали майже усі українці.
Якось уночі вагон стало кидати на боки, люди стривожилися і спромоглися ліхтариком посвітити машиністові, який зупинив потяг. Виявилося, що вагон зійшов з рейок і тягнувся по дерев’яних шпалах-підкладах.
Їхали через Польщу, Чехословаччину до австрійського міста Лінца, де у поблизькому містечку Кремсмінстері чоловіки заходилися будувати однородинні бараки. Спорудили спершу 50 жител, потім будували ще для біженців з Чехословаччини. Батько Мусій, Петро і Павло щодня їздили до Лінцу, де працювали на фабриці. А коли війна закінчилася, працювали на місці у кам’яноломні. Мама Анна працювала у селян на полі і вони платили їй яриною.
Табір був розташований в улоговині понад річкою Кремсою. У таборі відкрили українську школу – дітей треба було вчити.
Але знову настав лихий час: після закінчення війни американці за рішенням Ялтинскої конференції були схильні переселити втікачів в СРСР і не розуміли, чому люди не хочуть повертатися на батьківську землю. Мусій Фесак з сім’єю теж не хотів. Радянські комісії постійно відвідували табір, обіцяли розкішне життя. Якось табір оточили американські вояки, за якими бовваніли вантажівки, якими мали вивозити людей до СРСР. Дали годину, щоб зібратися. Почався плач, метушня. Американський капітан не міг зрозуміти причин такого небажання. Люди вийшли з лопатами і сказали: «Ми готові копати собі могилу, щоб ви нас повбивали, але в СРСР не висилали!». Американці просто не знали, що з тим чинити.
Врешті капітан вирішив звернутися за порадою до свого командування. Табір було врятовано. Лише з сусіднього замку вивезли у поле уряд Словаччини, яка воювала на боці Гітлера. Кілька днів тримали їх з родинами на полі, а до замку прибула американська танкова дивізія. Потім словацьких урядовців забрали червоні.
Коли поширилися чутки, що можна виїхати до Америки, Мусій першим у таборі поїхав до міста і записався на виїзд. Дехто поставився до цього з насмішкою, а потім шкодував, що не наслідував батька. Усе ж він вже з Америки спромігся забезпечити виїзд ще з півсотні колишніх своїх співтаборовиків.
У ті дні, 10 лютого 1948 року, Мусій Фесак почав щодня записувати події свого життя у зошиті. Свій щоденник він вів до 24 травня 1948 року. Пізніше його син Борис і внук Андрій видали той щоденник окремою книжкою.
Перший запис повідомляв про виїзд родини до Зальцбургу, а звідти – до Мюнхену, де у таборі почали проходити усі процедури перед виїздом до США.
Це був виснажливий час не тільки через безліч процедур, а й від непевности чекання, бо не було жодних гарантій на отримання дозволу від уряду США. Щоб виїхати до Америки, треба було мати родину за океаном, а у Фесаків такої родини не було. Переїзд полагодила організація «Church World Service», якій потім треба було відшкодувати витрати.
Хоча таборовиків годували, але вони працювали, щоб заробити на одяг та життя. Щодня автами відвозили до міста обраних до медичного огляду та консульських співбесід людей. У консула не відразу вдалося пояснити, що Мусій походить не з Росії, а з України, бо американці не розуміли такого поділу. Не бачили різниці. Вдовольнилися тим, що він приїхав з до Мюнхену з Польщі. Потім була співбесіда з Анною, старшими дітьми. На менших лише подивилися. Анастасія з братами теж виходила на працю. Переважно це були роботи з утримання табору – картопля, вугілля, прибирання… Певні ускладнення виникли щодо здоров’я дружини і дочок, а вдалося їх полагодити.

У таборі діяла православна церква, яка мала також хор.
9 квітня 1948 року на дошці оголошень з’явилися імена Фесаків. Виїзд з табору був призначений на 14 квітня. Продали ковдри, купили оселедців, масла та інших харчів на дорогу. На шляху до порту їх ледве не повезли у радянську зону окупації, але подорожні зауважили це і зупинили потяг.
У Бремені спершу жили у таборі. Чекали на корабель. Вчили англійську мову. 2 травня усіх запросили на прощальну вечерю. Керівник табору сказав: «Не думайте, що вам буде зле в Америці. Ваша традиція залишиться при вас, ваша національність залишиться при вас. Якщо ви будете порядними людьми, то вам допомагатимуть, доки ви станете на ноги». Це усіх підбадьорило.
9 травня у порті Бременсгафен увійшли на корабель «Marine Jumper». Мусій записував до зошита свої враження: «Обслуговували нас американці. Столи були заслані скатерками. Почали подавати з хліба, якого наставили на столі скільки хочеш. М’ясо, смажена картопля, макарони, сир, салатики, гірчиця, помідори, компот, по одному яблуку, кава або чай. Цукор стоїть на столі, бери скільки хочеш. Масло також, скільки хочеш шмаруй. Так що тільки подивишся, то вже ситий».
Довелося звикати до нових порядків: «А хто курить, то вже не розкидає бички, бо американці недокурків не розкидають по підлозі, як наша публіка».
21 травня корабель прибув до Нью-Йорку. Вже здалеку була дивовижа для Мусія: «Авта, мов бждоли, літають, одні у вулик, а другі з вулика. Все це виглядало як щось таке страшне. Як вони там їздять? Нам на перший раз то страшно було дивитися».
А коли Фесаків оселили в готелі та ще й дали грошей на витрати, то Мусій і далі дивувався: «Мешкання з двох кімнат, в яких стоять заслані ліжка, пришиковані дві шафи, дві комоди, канапа, м’які крісла, ковдри на ліжках. Навколо тна стінах до самої підлоги висять люстра. Так що нам після дотеперішнього життя, яке ми мали, побачивши це помешкання, то просто не вірилося, що таке сталося. Невже ми зможемо жити в таких умовинах життя, яке нам зараз дали?»
І далі він написав: «За таку гарну опіку над бідними скитальцями можна тільки подякувати. Я навіть не знаю, чим би я міг так віддячитися за те сердечне прийняття, яке вони нам зробили».

24 травня Мусій Фесак записав до зошита востаннє: «Коли ми повернулися до готелю, то дружина вже чекала з готовим обідом. Їли, аж мило було подивитися, як смачно все з’їдаємо. Щоб був там тутешній чоловік, то напевно не повірив би, що ми все це з’їли. Всього багато. Таке враження було в 1939 році, коли прийшли в Польщу більшовики. Як вони брали ковбасу не по одному чи два кілограми, а по 10 кілограмів. Купували й усе інше, що попадало під руки. Так і ми, хто тепер приїхав до Америки, робимо це тут. Усі мають повні торби, зразу видно, що це новоприбулі з Европи несуть закупки. В Европі робітник не міг стільки купити за свій заробіток.Тут сала ніхто не бере, тільки ті, що приїхали, то ще купують, але і то вже не хотять його їсти. Але як пригадаєш, що колись якби було це сало, то вже нічого іншого не хотілося б, бо бракувало навіть картоплі».
І останній висновок полтавця про Америку: «Тут кожний з нас дасть раду на прожиття, навіть п’яниці, що не хочуть робити, теж проживуть. Ніхто не вмре з голоду. Тут можна прирівняти старі часи в Україні, де з голоду ніхто не вмирав. Так само й тут. Я вам кажу від щирого серця, що не знаю, чи може комусь бути ліпше, ніж тут. Не думайте, що я написав неправду, бо все написане є дійсно так. Мусій Фесак».
Настя зустріла свого судженого – Дмитра Фурманця, українського партизана, узяла шлюб з ним. У неї тепер двоє дітей – Оля та Віктор, п’ятеро внуків. Ще коли був живий чоловік, відвідала з ним рідне село. Спершу таксівкою їх привезли до якогось села біля Полтави, але виявилося, що їхнє село лежить далі. Нагодився послужливий чоловік і мотоциклом перевіз гостей до потрібного їм села, де ними вже опікувалася дочка татового брата Валентина. Було багато цікавих зустрічей і розповідей про минуле Полтавщини і сьогодення Америки.

Тернисті стежки до Америки

Вояк виявився українцем
Село Одарівка на Запоріжжі – невелике. Значно менше від сусідньої Комишувахи. Прямокутником піднеслися вулиці на пагорб над річищем Конки, яка колись була поважною річкою, але з часом поросла шелягами, замулилася. Сільські городи збігають до річища, за яким блищать рейки залізниці, що простяглася аж до Маріюполя. Ще далі – гранітний кар’єр.
Селище Комишуваха виникло в 1770 році, коли під час будівництва Микитської фортеці, яка належала до Дніпровської укріпленої лінії було засновано солдатську слобідку Павлівку (вона ж Комишуваха). Спочатку спорудили землянки, де мешкали рекрутські сім`ї. Після ліквідації 1775 року Запорізької Січі в Комишувасі оселилися запорізькі козаки. Тоді ж виникла й козацька Одарівка.
Іван Белименко, тато Валентини, працював на залізниці. Мама Олександра вчителювала у місцевій школі. Мали у селі чимало рідні.
Коли у 1943 році фронт зі сходу наблизився до Одарівки, тато вирішив послухатися німецької влади і рушити з родиною на захід. Коней та воза Белименки не мали, але мав їх сусід, який погодився їхати разом. Отак опинилися на одному возі дві родини – четверо дорослих і двійко дівчаток. Дорогою здобули ще один повіз і розділилися. Подорож кіньми закінчилася на залізничній станції, де німці пересаджували біженців у вагони потягів. Пересадили й Белименків. Привезли до табору біженців у Німеччині і незабаром Белименків, ще одну сім’ю та самітнього чоловіка забрали у гори, де в маленькому містечку (це було поблизу Мюнхену) був великий шпиталь, у якому потребували робітників. Батьки Валентини пішли до праці, а вона гуляла на дворі, милуючись горами, таким різними у різну пору дня, у сонячну чи хмарну погоду.
Довкола шаленіла війна, але гірський шпиталь літаки оминали. Може тому, що там лікували не лише німців, а й поранених у боях французів, англійців, представників інших народів. Поволі настала тиша. До шпиталю прибув підрозділ американського Червоного Хреста. Валентина бачила чужинських вояків, але не боялася їх. Одного дня вирішила заспокоїти маму і погукала до неї з двору на другий поверх будинку, що вона нікого не боїться. І тоді до неї підійшов американський вояк.
– Ти українка? – запитав він.
– Так, – відповіла Валентина.
– Я теж українець з Америки, – пояснив вояк. – Твої батьки теж українці?
– Так, – відповіла Валентина.
– А можна з ними зустрітися? – запитав вояк.
– Так, – відповіла Валентина і запросила вояка нагору.

Батьки спершу знітилися, бо в часи війни не завжди вояки бували приязними, але швидко з’ясували причину візити і заприятелювали з заокеанським українцем. Він розповів про свою дружину Марусю, теж українку, дав їм адресу своїх тата й мами, запропонував написати до них. Батьки Миколи Гавруша – так звали вояка – були з давніх переселенців-заробітчан.
Мама вояка відповіла на лист Івана Белименка і поцікавилася, чи не хоче він виїхати до Америки. Іван Белименко хотів. Уся його сім’я хотіла.
Коли вони виїздили, Миколи Гавруша вже не було – його підрозділ вирушив до іншого міста. Але в Америці вони зустрілися. Спершу вони переїхали до Мюнхену, оселилися у приватному помешканні, а потім перейшли до табору УНРРА – United Nations Relief and Rehabilitation Administration (Адміністрації Об\’єднаних Націй для допомоги і відбудови).
У США знайшли прихисток в Нью-Джерзі. Тато дістав працю в Нью-Брунзвіку і відтоді вони мешкали у цій місцевості. У 1954 році Белименки придбали власний дім у Піскатавеї.
З родиною Гаврушів приятелювали, при нагоді зустрічалися. Якось Маруся при зустрічі запропонувала Валентині запитати у Миколи, який мав хворобу Альцгаймера, чи він пам’ятає її. Микола відповів, що пам’ятає Німеччину. Отже, впізнав…
А у житті Валентини сталися зміни. Якось подруга запропонувала піти на забаву, куди приїхали два молодики з Пенсильванії. Самій подрузі йти не випадало. Пішли удвох і Валентина познайомилася з Генадієм Сизоненком, теж вихідцем за сходу України, з Попасної. Високий чорнявий юнак з вусиками спершу татові не сподобався.
– Де ти зустріла цього порторіканця? – запитав він у дочки. Але непорозуміння швидко з’ясували і Валентина змінила прізвище на Сизоненко. Вони живуть разом вже понад 50 років. Точніше – з 1958 року. Останнім часом – в “Українському селі”. Мають синів Володимира, Віктора і Павла. А ще восьмеро внуків – дві дівчинки і шість хлопців.
Валентина з родиною відвідала рідне село Одарівку. З Дніпропетровська зателефонували до родичів у селі і домовилися, що вони зустрінуть гостей. Коли авто наблизилося до села, побачили велику юрбу. Виявилося, що рідні у них дуже багато й усі прийшли. Під час зустрічі один з одарівських родичів запропонував піти до криниці, з якої маленька Валя з мамою брали воду. Криниця збереглася й вода виявилася дуже смачною. Українська вода з далекого дитинства…

Тернисті стежки до Америки

Як Івченко став Івченовським
Назар Івченко у селі Лобачеві‚ на Київщині‚ був працьовитим і заможним господарем. Дружина Анастасія з Бойків народила йому двох здорових, розумних синів та дві дочки. Синів він наділив землею, худобою і реманентом. Жили мирно, співали у церкви, бо уся родина була співучою. Але прийшли більшовики і звеліли забрати усе майно, визнали селянина куркулем. Коли грабували, Прокіп Івченко, син Назара, не погодився з таким свавіллям і опинився у сибірській неволі аж біля Монголії.
Коли закінчився термін присуду, повернувся до села і жахнувся – майже усе село вмерло з голоду 1932-1933 років. Не стало і його дружини з трійком дітей. Хата теж перейшла на власність влади. Не було вже притулку для Прокопа, то вирушив він до Києва і там влаштувався на працю. Зустрів дівчину Євгенію з свого села, яка теж шукала своєї долі і праці у столиці. Побралися, найняли помешкання в будинку на вулиці Набережній. Прокіп працював на гуральні, яку тепер назвали винним заводом. Народилися діти – Валентина, Адольф і Люба.
Коли на Київ впали перші німецькі бомби, Прокіп забрав родину і повернувся до Лобачева, до своєї хати. Нова влада налагоджувала життя і Прокопа забрали до поліції. Але німці програвали війну і їм була потрібна робоча сила. Прокіп не міг вибачити більшовикам загибелі своєї родини, також знав, що і йому вони не дадуть жити, тому запряг до воза сиву кобилку, яка саме мала лоша, прив’язав корову, поклав клунки і рушив на захід. Валка біженців з міста Володарки потяглася з Київщини. Десь біля Фастова вночі корову відв’язали злодії. Дядько Мефодій мав кращих коней, то не став їхати поруч з Прокопом, рушив вперед. І там, попереду, його разом з іншими селянами перейняли червоні, арештували і засадили за сибірські дроти на 14 років. А Івченки їхали крізь Карпати і Валентина вперше побачила високі гори й дивувалися їм. Уже на польській землі біженців посадили до залізничних вагонів і повезли до Німеччини.
Жили короткий час у Вуперталі. Батьки рік працювали у Дюсельдорфі. Під час наступу американського фронту родину перевезли до Дренкена, де вони дочекалися закінчення війни. У Дренкені усіх розділили на дві групи – „східняків” і народжених у Польщі. „Східняків” вивезли до міста Гекстера, звідки їх повертали „на родину”. А коли вивезли людей, які походили зі сходу, до табору привезли біженців з Польщі і Галичини. Табір був під управлінням американської адміністрації. Знову відділили поляків від українців, котрих перевезли у табір в місті Райне, яке пізніше перейшло в зону англійської адміністрації. Прокіп працював на лісозаготівлі. ВІн заздалегідь збагнув усю небезпеку депортації і роздобув папери, за якими став Івченовським, дружина була тепер Юзефою, дочка Вандою, а походила родина ніби з Станиславова. Коли з табору вивезли біженців, залишилося лише шість родин і серед них Івченки. Вдалося!
Шукали можливости виїхати з Німеччини. Тим часом німці у Гановері зробили Адольфові хірургічну операцію, бо він мав з пологів скручену ногу. Важко сказати, як сталося, що нога залишилася короткою. Пізніше, в Америці, йому пропонували нове лікарське втручання, але тато не дозволив. Усе ж Адольф (у таборі він став Джеймсом) вивчився на хеміка і успішно працював з партнером фірми у галузі спеціяльної оптики.

З табору можна було виїхати до Австралії чи Бразилії, але тато хотів до Північної Америки, до Канади, де мав приятеля. Писав до нього, але листи поверталися. Врешті благодійна організація „Church World Service” забезпечила виїзд до США кораблем „Гаррі Тейлор“. Прибули 22 січня 1951 року. На той час родина збільшилася ще на двійко дітей – народилися Іван та Настя. У США тато мав призначення на догляд коней у Пенсильванії, але оселився у штаті Делавер, знайшов працю. Якось поїхав до Нью-Джерзі і повернувся з розповіддю, що у цьому штаті жити краще. Привіз житнього хліба та оселедців, яких у Делавері не було. Згодом переїхав до Нюарку і забрав родину. Працював на килимарській фабриці. Валя разом з татом співала у хорі церкви Св. Вознесіння. Тоді ж, у 1952 році, побачила в церкві Павла Шепеля, молодого чоловіка з степового міста Долинського Кіровоградської області. Восени 1953 року було весілля. Павло працював креслярем, готував матеріяли до використання радарних пристроїв. Народилися сини Пилип та Андрій. Дітей Шепелі вивчили. Андрій став маґістром, а Пилип – бакалавром. Здобули професії і налагодили сімейне життя. Таня і Андрій мають синів Степана (він лікар), Матвія і дочку Ларису. У Керол і Пилипа двоє синів – Павло і Петро. З семи років Павло і Петро почали танцювати у ансамблі Роми Прийми-Богачевської „Сизокрилі“ і танець не залишили. Усі діти і внуки виросли українськими патріотами. Павло недавно зворушив Валентину, коли написав бабусі вітальну картку українською мовою, якої ніколи у школі не вчив.
Павла і Валентину вабила рідна Україна і у 1979 році Шепелі разом з сином Андрієм вирушили у туристичну подорож до СРСР. Були не тільки у Києві, а у Москві, Ленінграді, Баку. До Києва приїхали на побачення три тітки з рідного села, а у Москві на Павла чекала тітка Параска і двоюрідна сестра, яка живе в Росії. Дізналася Валентина дивну новину про татову сестру, яка втікла від Голодомору до Росії і вважалася померлою. Не маючи досвіду у письмі, не писала до села, а коли приїхала, усі були вражені її появою. То було ніби чудо!
Ще раз поїхали в Україну з сином Пилипом уже самостійно, у 1993 році. Відвідали Лобачів, побачили рідну хату, у якій тепер живуть сільські вчителі. Побували в Долинському, в селі Іванівка на Кіровоградщині.
Не забули в селі Лобачеві працьовиту, співучу родину, пригадали, як після того, як зруйнували церкву, сестра Єлена з роду Івченків співала на весіллях, входинах, хрестинах, похоронах, інших обрядах.
Валентина у 2011 році ще раз відвідала Київ, Білу Церкву, село Брідок на Буковині і Долинське. на Набережній. Житло у Києві вони наймали до війни у хазяйки, зять якої був офіцером Червоної армії, жив у достатку, але не мав свого щастя, бо сина вбило авто на вулиці, а дочка хазяйки потрапила у німецьку облаву і загинула у Бабиному Яру. Можливо, хтось доніс владі про її чоловіка.
Павло Шепель захворів і пішов з життя. Валентина живе в „Українському селі“, тішиться відвідинами дітей та внуків, сама у них гостює.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x