Поважати себе. У будь-яких ситуаціях, на будь-якій роботі і будь з ким. Так було, є, буде і так має бути. Обирати себе і повагу до себе завжди складно, боляче і брудно, однак – необхідно.

Цей вибір завжди тягне за собою звинувачення в егоїзмі, образи і маніпуляції. Але повага до себе – не егоїзм, а крихка річ, яку будуєш власними кістками, переломами, страхами і досягненнями. Це те світло, що запалюєш лише ти сам і підтримуєш його самотужки у своїй душі, іноді спопеляючи сам себе і перероджучись знову.

Образи – невиправдані сподівання, що хтось вчинить так, а не інакше. І якщо ваш вибір – поважати себе, а сподівання інших – що ви цього робити не будете, то це проблеми лише тих, хто очікує, що вашу повагу до себе можна розчавити тягарем образ. А маніпуляції – це сталий інструмент управління. І \”не вестися\” на свідому-несвідому, відверту чи приховану маніпуляцію – це теж повага до себе. А не ображатися навзаєм – повага до інших.

Поважати себе важко, коли ти хочеш чогось досягти в житті, мати цікаву роботу і хороших друзів. Важко, бо рано чи пізно твоя повага до себе стане комусь кісткою поперек горлянки. І цією кісткою тобі плюватимуть просто в око! Тоді настає час йти. Йти до себе, до поваги, розлітатись на шматки і збирати себе знову. Адже щастя – це робота самостійна і… постійна.