Пам’ятаєте такий радянський віршик про дівчинку, яка побачила на паркані слово «жопа» і сказала його при батьках. Як там всі її сварили, а бабуся ледь свідомість не втратила? І дівчинка тоді ще дивувалася, як це так: «жопа есть, а слова нет»?
Приблизно таке ж ставлення до обсцентної лексики і грубих висловлювань було і в моїй сім’ї у моєму дитинстві. Не скажу, що хтось втрачав свідомість, але за анекдот про «Петьку» і «Чапаєва», в якому було висловлювання «чунга-чанга, в жопе три гвоздя», я добряче отримала на горіхи. Хоч почула той анекдот від старших хлопців, і не підозрюючи нічого поганого, повторила за столом посеред обіду.

До матюків ставлення було взагалі суворе. Я вже закінчила, по-моєму дев’ятий клас, і влітку ми з сусідкою посварилися з іншим сусідом нашого віку. І оскільки ми з ним не розмовляли, то вирішили написати записку. А щоб показати, які ми ображені, вжили там кілька «міцних слів». Потім з сусідом своїх речей і того ж дня поїхала в село на «трудотерапію». Поки я сапала гарбузи, записка була знайдена, а я опісля – бита. І все літо не було мені ні кіно, ні дискотек, незважаючи на мій відмінний табель. А сусідці взагалі заборонили навіть з’являтися у нашому дворі. Мені довелось запам’ятати, що матюки – це погано й некрасиво. Як в усному, так і в письмовому вигляді.
І ось, уявіть мій когнітивний дисонанс сьогодні увечері.

Йду з спортзалу, на лавочці під під’їздом сидять батьки з дітьми дитсадкового віку. Діти радісно на кілька голосів виспівують \”На лабутенах\” з усіма матюками. Причому вони знають, що там матюки, бо на цих словах приспіву найбільше сміються і навіть трохи затинаються. Батьки спостерігають за цим усім з таким виглядом, наче вони співають пісеньку про зайчика, який «ніжками чеберяє». Це не одна пара. Там точно сиділо кілька сімей з дітьми різного віку, але всі – дошкільнята.
Мабуть, я чогось не розумію у сучасних методах виховання.