Про зів’ялі квіти і хибне коло

Якось так виходить, що от коли просто живеш собі, не задумуєшся про роки, особливо їх і не відчуваєш. Ну іноді там суглоби на погоду покрутить, чи підступні зморшки прокреслять кілька нових промінчиків під очима, чи несподіване безсоння ні з того ні з сього… Та то таке. Сучасна фармакологія і косметологія завжди в поміч – зігріваючий гель на коліна, ліфтинг під очі, заспокійлива пігулка в рота ‒ і все о\’кей. Але ж буває і по-іншому.
Десь колись прочитала, що найбільша несправедливість в житті – це старість. І дійсно, така вже природа всього живого, що воно рано чи пізно починає втрачати сили й поступатися місцем молодому й дужому. Старість приходить до бідних і багатих, до хворих і здорових, до дурних і розумних. Іноді вона чатує на нас за рогом лікарні з букетом хронічних хвороб, іноді підступно підкрадається і вишкрябує на обличчі сіточку ненависних зморшок, а буває взагалі живе собі людина, не очікуючи нічого лихого, і несподівано відчуває на душі щось таке сумне-сумне й невідворотнє, а то і є вона ‒ старість. Халепа, скажу я вам.

Щойно прочитала роман Ірен Роздобудько «Зів’ялі квіти викидають». Роман про двох актрис, що на схилі років опиняються в будинку для самотніх акторів. З назви здається, що зів’ялі квіти, то старі люди, що в кінці життя опиняються на соціальному смітнику. Питання актуальне в усі часи, але тут про інше. Зів’ялими квітами автор називає минуле, що втрачає свій сенс, коли людина опиняється перед брамою у вічність. І дві жінки, які в молоді роки були суперницями, у старості дивляться одна на одну зовсім іншими очима. Вони навіть готові стати подругами. Тобто ми живемо собі, когось любимо, з кимось сваримося, від чогось страждаємо, а щось вважаємо найважливішим в нашому житті… Але приходить час, коли наші пріоритети змінюються, і на все своє життя ми дивимося ніби збоку. І думаємо, що ось тут напевно я була не права, і тут могла б вчинити по-іншому, а деякі друзі з часом виявляються просто приятелями, а деякі вороги ‒ нещасними людьми, яких навіть стає шкода.

От я думаю, аби ж усвідомити це все раніше, аби вчасно подивитися під іншим кутом і не наробити дурних помилок, за які потім, в старості буде ніяково. Або й соромно. Перед самою собою. Можливо варто частіше задавати собі питання – а чи буде те, що ми робимо, важливим для мене років через десять? А через двадцять? А, дай Боже, й через тридцять? Що, як саме це питання допоможе нам переоцінити пріоритети і вчасно поставити все на свої місця…
А ще от про що. Знаєте, зазвичай ми уникаємо спілкування із старими людьми. Ні-ні, не заперечуйте, це правда. Гірка. Адже здається, що нового нам може розповісти дідусь, що вже нічого не розуміє в сучасному світі і живе лише минулим. Нам немає коли слухати повчання бабусі, що може двадцять разів розповідати про одне і те ж, адже забуває, що про це вже говорила. Ми думаємо, хай колись, коли буде час. А «колись» не наступає, бо часу зайвого зазвичай не буває. Тож, коли старі люди йдуть, ми почуваємось винними, що їх недослухали і зайвий раз не сказали їм, що любимо.

Зазвичай всі ми надіємось, що саме з нами ніколи такої халепи не станеться. Але приходить несправедлива старість і все повторюється – постає минуле, що втрачає свій сенс, і соціальний смітник, куди потрапляють більшість людей похилого віку. Це як хибне коло. І лише одиницям вдається його розірвати. Тож, може саме нам варто спробувати це зробити? Як? То вже інша тема. Але, про всяк випадок не забуваймо періодично задавати собі питання – чи буде те, що ми робимо, важливим для нас років так через десять? І чи не виглядатиме наше життя мильною бульбашкою років через двадцять?
P.S. Отаке надумалося. Напевно надихнуло відчуття наближення осені. Ну і «Зів’ялі квіти» Роздобудько.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x