Дитинство – прекрасна пора. Закладаються основи нашої особистості, все відбувається вперше – зустрічі, симпатії, поцілунки, перші заробітки, перші успіхи. І наші найсильніші страхи, комплекси, «блоки» і бар’єри, які потім псують усе подальше доросле життя. Вони теж родом з цієї безтурботної пори.
Хто вирішив, що життя до 18-ти років безтурботне? Так, тобі купують одяг і взуття, годують і забезпечують усім необхідним. Водночас ти не маєш права голосу і можливості розпоряджатися власним життям.
Якось із подругами й друзями ми зібралися «поговорити про життя». Розмова якось сама собою зайшла за дитячі роки і комплекси й образи на батьків. І ми з подивом зрозуміли, що незважаючи на те, що ми зростали у різних за достатком сім’ях, наші батьки мали різну освіту, сферу спілкування, хтось приїхав у Черкаси із села, хтось з райцентру, а хтось виріс у місті, що іншим стало домівкою, наше виховання майже ідентичне. Батьки говорили з нами однаковими фразами, виховували на одних і тих самих прикладах і стереотипах, нам не вистачало усім одного й того ж.
Я вирішила класифікувати дитячі образи покоління пізніх 80-х і ранніх 90-х. І ось що у мене вийшло.
Нереалізовані власні амбіції
Від цього страждало в дитинстві чи не 80% моїх однолітків в діапазоні плюс-мінус п’ять років. Батьки мали мрію, яку не змогли реалізувати самі – стати лікарем/вчителем/військовим. І вирішили, що реалізуватися мрія має якщо не в їхньому житті, то в житті їхніх дітей. Те, що діти мріють зовсім про інше, нікого, власне, не цікавило.
Я свого часу відстояла право на власну мрію і батьки (за що величезна їм подяка) допомогли мені стати журналістом. Хоча нормальною професією це тоді не рахувалося. Чому я не пішла працювати «менжером» моя бабуся досі не розуміє.
Тут ми плавно підходимо до іншого стереотипу, що певні професії (співачки/актриси/перукаря/журналіста) просто не заслуговують на увагу. Дитині можуть втовкмачувати, що в неї нема ні голосу, ні слуху, акторських здібностей, що це «собача робота». Власне, знайти подібні аргументи можна для будь-якої справи. От, наприклад, один мій колишній бойфренд заявив мені, що працювати в пожежну охорону і органи правопорядку йдуть лише повії, бо там баришня увесь час перебуває в оточенні чоловіків, що ходять на роботу лише для того, щоб займатися сексом зі своїми колегами. Добре, що на той момент мені було вже 23 і я мала власну голову на плечах. А була б молодша, могла б повестися на такий абсурд.
Обіграти цей стереотип можна з двох сторін. Адже цілком «порядну» професію лікаря можна обхаяти тим, що «тебе зашлють у село, а для влаштування на нормальну роботу потрібно масу зв’язків». І все. Вчорашній школяр 5 років вчить те, що ненавидить, потім працює над тим, що йому не до душі, потім не може реалізуватися в житті. Потім батьки зітхають над чадом «чого воно таке безтолкове»?
Фінансова залежність
«Розумні» книжки і психологи, стверджують, що дітям потірбно видавати кишенькові гроші і привчати їх планувати бюджет ще з найменшого шкільного віку. Але ж «грошей завжди нема», а якщо дитина й назбирала, то «витратить невідомо на що» і «краще взяти і купити те, що треба». Коли гроші, подаровані бабусями й дідусями чи іншими родичами забираються і витрачаються не на те, що хоче дитина, а на те «що батьки краще знають», фрустрація неминуча.
І потім дорослі дяді і тьоті збирають машинки і фантики, не можуть зупинитися, скуповуючи косметику чи глянець. «І знаю, що витрачу 20 гривень дарма, бо зможу ж почитати все це в Інтернеті, а хочеться потримати журнал в руках», ‒ говорить, зітхаючи Олеся.
Ще один наш спільний біль – подарунки. Це коли тобі купуються кросівки чи спортивний костюм «на День Народження» за два місяці до свята.
Я пам’ятаю, як на 10-річчя попросила у тата пляшку «Фанти» і шоколадку «Корона». Я не була в дитинстві «голодна» на солодощі, але саме тоді й саме так захотілося. І коли я вранці отримала своє «замовлення», то була на 7-му небі від щастя. Кросівки «до школи» наврядчи мене б так порадували.
А пам’ятаєте оцю безсмертну фразу «Виростеш, заробиш собі і купиш». Ми з друзями повторили її майже хором. Трюк полягає у тому, що ми виросли, заробляємо, але купуємо завжди не те, що треба і не так, як треба. Батькам досі складно усвідомити, що наші особисті фінанси – це інтимна зона, в яку ніхто не може «залазити». Сепарація важлива, і якщо заробляти гроші ми маємо «по замовчуванню», то щодо того, як їх витрачати чомусь обов’язково маємо радитися. І не важливо, скільки нам – 15, 25 чи 35. Те, що наші життєві цінності практично в 100% випадків не співпадають (бо формування нашої свідомості відбувалося в іншій країні, в інших умовах ще й на зламі століть і тисячоліть) призводить до того, що такі «наради» закінчуються або скандалом або компромісом, який не влаштовує жодну зі сторін.
Батьки завжди праві
На тій простій підставі, що вони – батьки. Я тепер з посмішкою пригадую, як в дитинстві читала батькам «права дитини». Всі мої дитячі аргументи розбивалися «в пух і прах» однією простою фразою «Поки ти живеш в моєму домі…». І з моїми друзями було те ж саме. 25-річна Аня і досі переконує маму в тому, що «дитина – гість у твоєму домі – нагодуй і відпусти». Звичайно, вони прожили життя, і краще знають. Але так можна аргументувати свою позицію 5, 10, ну максимум 15-річній дитині. Далі потрібно починати миритися з тим, що кожен має право на помилку. І батьки – теж.
Я собі у всьому відмовляла…
Цей аргумент ловить нас на вудочку почуття провини. Хтось носить в собі цю провину все життя і не може цим життям насолоджуватися. Навіть якщо гроші є на нове плаття чи туфлі, чи комфортабельну поїздку в купе з кондиціонером, чи закордонну мандрівку. Нас все дитинство вчили економити, «жаліти гроші», «збирати на чорний день». А насолоджуватися «сьогодні і зараз» ніхто не вчив.
Моя подруга Людмила розповідала про те, як вони з братом купили батькам в село гамак і надувний басейн. І те й інше замість того, щоб радувати і батьків, їхніх дітей і внуків за рішенням найстарших членів сім’ї відправилося на горище. «Ну як це, що скажуть сусіди?»
Але на почуття провини «купуються» далеко не всі. Хтось на «ми жили для тебе» задає зустрічне питання: «То навіщо було давати мені життя? Я вас не просив(ла)». Це вже причина для смертельної образи. А мало б бути причиною «поговорити і розібратися». Цілком можливо, що за допомогою кваліфікованого спеціаліста.
Що скажуть люди?
Це класична фраза, яка провокувала і провокує тисячі подій – від весіль до абортів. Універсальний генератор розбитих надій і мрій, що так ніколи й не стали дійсністю.
Але варто одного разу сказати «Мені все одно» і життя набуває зовсім інших фарб.
Покірне телятко дві матки ссе…
Орієнтація на дволикість, відсутність власної думки, «пристосуванство», і філігранне «прогибання под изменчивый мир». Я не знаю звідки це, але практично кожен з моїх однолітків від своїх батьків чи старших родичів чув цю фразу. Із життям у гармонії з собою, як на мене, вона не має нічого спільного.
Весь наш егоїзм
Усі ми, звісно, любимо наших батьків. Бо саме завдяки ним ми стали тими, ким стали – успішними, впевненими у собі, самодостатніми. І внутрішній «стержень» кожного з нас сформувався саме завдяки ним. Їхнім недоспаним ночам, понаднормовій роботі й «відірваним від себе кусням».
Але наше намагання жити власним життям чомусь сприймається як егоїзм. І в першу чергу – нами самими. Ми носимо в собі це почуття провини і не знаємо, як від нього позбавитися.
І ще у нас є одна спільна риса. Ми всі не поспішаємо народжувати. Навіть заміжні. Навіть заміжні не перший рік. Бо страшно. Бо ми малюємо собі в голові картини, де на собі треба поставити хрест і жити «заради дітей». А не кожен готовий погодитися на таку перспективу.
Бо якщо нам далеко за 20 і ми досі не можемо розібратися з власними дитячими комплексами і страхами, то як знайдемо в собі сили і мудрість виховати нову людину? Щоб вона подорослішавши не написала такий самий пост?
P.S. «А найстрашніше, це коли у тебе вже є діти, і ти починаєш їх повчати тими ж самими словами, фразами і методами, які в дитинстві тебе ж самого «виводили з себе», ‒ говорить Влад, у якого двоє школярів. – І потім хапаєшся за голову, розуміючи, що по-перше, це не дає жодного результату, а по-друге, ранить твою дитину точно так само, як колись ранило тебе».
І немає від цього панацеї. Ну, ми всі колективно вирішили, що може бути лише одна – поважати свою дитину і ставитися до неї як до особистості, а не як до своєї власності. Але чи під силу нам це буде: не повторити чужі помилки і не напартачити ще гірше з ексклюзивно-власними?
