Сутеніє… Закінчується день… Короткий, як моє життя. Але мені життя не видається коротким. У ньому було так багато усього… І довоєнні роки в імлі перших вражень, і війна з її неповторними пахощами пороху і металу, сирітське дитинство, нові юнацькі відкриття незнаного, дивного дівочого світу і тіла… Велетенські літаки, які спершу викликали острах, а потім закоханість… А передовсім – люди… Варто записати спомини про зустрічі з ними.

Ничипір Щербань
Я схильний думати, що в чигиринському селі новонародженого малюка назвали Ничипором, а вже пізніше, на життєвих шляхах, йому переробили незрозуміле для росіян ім’я на Никифора.
Никифор Савелійович працював в обласному управлінні торгівлі начальником спецвідділу. Такі посади часто мали колишні фронтовики. Не пам’ятаю, як саме ми познайомилися, але опісля часто зустрічалися в його кабінеті, товаришували. Можливо, враховуючи його особливу посаду, знайомство зі мною було ініціятивою Щербаня, а може це мені підказали звернутися до нього у якійсь справі. Справа могла бути редакційною, а може і з огляду на неможливість придбати потрібні людям речі у крамницях, а телефонний дзвінок з управління полагоджував проблему.
У ті часи я вже звертався до начальника управління торгівлі кримського татарина Семена Алієвича Меметова. Він теж був учасником бойових дій і це рятувало від неминучих переслідувань з боку влади. Він теж не був Семен, а Саїд-Алі, але був змушений підігнати ім’я на російський зразок.
Тоді в туристській подорожі я познайомився з завідувачем меблевим магазином Валентином Амвросійовичем Сірченком. Мені теж були потрібні меблі. Саме відбувався оптовий меблевий ярмарок, на якому виробники показували меблі, а торговельники укладали з ними угоди на закупівлю. Я домовився з представниками прикарпатської фабрики, що похвалю їхні меблі у газеті, до якої саме писав репортаж з ярмарку, а вони продадуть мені ярмарковий зразок, бо ніхто меблі додому з ярмарку не забирав. Свою обіцянку я виконав. А коли прийшов дізнатися про «мої» меблі, то побачив, що їх вже вантажать до великого фургону. Я перестрів Валентина Амвросійовича і запитав про причину такої зміни. Пояснення було очікуване: меблі сподобалися представникові місцевої компартійної еліти і він звелів привезти їх до нього.

Валентин Амвросійович розвіяв мій смуток:
– У нас в складі стоїть набір меблів з Німеччини, який начальство уже бачило, але ніхто його не захотів. Прийди та подивися…
Я прийшов. Набір меблів для вітальні був незвичайним – з надбудовами, так званими антресолями. Для наших країв це була новина, до якої ще не звикли. А наше помешкання на останньому поверсі було вищим від інших і могло вмістити високі меблі. Я погодився їх придбати. Але сталася така заковика, що купити міг лише в кредит, бо не мав грошей, а на закордонні меблі кредиту не давали. Валентин Амвросійович порадив звернутися з заявою до Меметова. Бо все одно той набір ніхто з еліти не купить.
Я зустрів Меметова біля управління торгівлі і він негайно поставив свій підпис з дозволом. Сірченко був радий такому полагодженню справи і і запропонував купити ще й польську кухню з проламаною шафкою-пеналом, на якій можна було заклеїти діру якоюсь картинкою. Так я і зробив. Картинка була теж з польського журналу і наші гості вважали, що то фабричне оформлення кухонного комплексу.
Тоді, за часу правління Леоніда Брежнева, ще дозволяли передплачувати польську пресу, продавали часописи у кіосках. Коли ж у Польщі почався рух «Солідарности», преси не стало, передплату повернули людям. Мене теж викликали до певного відділу і чемно запитали, яку суму я маю отримати за припинення передплати. Я назвав певну суму й досі шкодую, що вона була не найбільшою, бо гроші повертали без жодної перевірки.
А з меблями тоді траплялися різні чудасії. Василь Лутак, син першого секретаря обласного комітету партії, увійшов у інтимний зв’язок з водієм таксівки Тонею і вона чекала дитину від нього. Щоб не зашкодити татові, який на той час потрапив у неласку до Володимира Щербицького і був змушений змінити Київ на провінцію, довелося одружити непутящого сина з Тонею. Помешкання їм надали в елітному будинку для номенклатурних чинів та заслужених осіб. Серед заслужених був комендант райхстагу у Берліні Федір Матвійович Зінченко і його фронтова, а по війні вже законна дружина Зінаїда Сергіївна. Я бував у них і саме від неї чув усі подробиці життєвих чвар Тоні і Василя.

Скінчилося на тому, що Тоня виставила свого чоловіка на вулицю і звеліла додому ніколи не повертатися. А перед тією останньою сваркою їм привезли рідкісний японський комплект меблів з постіллю та посудом. Зінаїда Сергіївна, притишуючи голос, звірялася, що той комплект коштує 25 тисяч рублів – гроші нечувані для простих людей.
Коли Василь Іванович опинився в гуртожитку, до Тоні приїхали вантажники з наказом забрати меблі. Тоня стала у дверях і заявила, що в разі такого зухвальства про її історію дізнаються не лише у Києві, а у Москві. Завідувач адміністративно-господарським відділом обкому партії Левицький був змушений телефонувати до Василевого тата. Той мудро розсудив, що японські меблі не варті нових ускладнень у кар’єрі. Тоня залишилася з меблями.
Але я захопився спогадами про меблі і залишив Никифора Савелійовича з його особистим болем. Цей біль тривав від вже далекого часу Другої світової війни, коли Никифор Савелійович командував танковим батальйоном армії Дмитра Лелюшенка. Танкісти вели наступ і брали з боєм Кам’янець-Подільський, Львів (там стоять на постаментах танки Т-34 цієї армії), інші міста, здійснили багато успішних операцій в Німеччині, де ставилися завдання стрімкого прориву крізь ворожі позиції і оточення німецького війська.
У такий прорив повів танки Щербань. Вони зайшли так далеко в німецьке запілля, що люди в селах виходили і вітали танки, що гуркотіли повз їхні домівки, вважаючи, що то йдуть свої на нові позиції. Танкісти Щербаня захопили стратегічно важливий міст і в бою утримували його до підходу основних сил. Щербаня було представлено до звання Героя Радянського Союзу. Минув час і його нагородили, але не високим званням, а одним з найвищих нових орденів – орденом Суворова.

Щербань був розчарований. У штабі йому розповіли, що представлення до нагороди своєчасно не було передане до вищих інстанцій, а війна стрімко котилася до завершення і вже треба було якось полагодити справу. Дали високий орден.
Серед моїх знайомих був колишній кулеметник, якому одночасно дали два ордени Олександра Невського, теж досить високих. Це не було помилкою – його двічі представляли за різні бої. Перший такий бій був на Зеєловських висотах біля Берліну, коли німці йшли лавою, а кулемет перегрівався від безперервного вогню.
Щербань у мирні роки намагався повернути командування до минулих часів і надати йому звання героя, але на це у Москві не зважали. Та й нагороди після того, як нагородженим перестали виплачувати грошові додатки, втратили свій престиж. І забагато їх стало після численних масових ювілейних нагороджень у брежнєвські застійні часи.
У війні Щербаня було дві сторінки, про справжнє значення яких, на мою думку, він мав досить примарне уявлення. Першою мені видається битва під Бродами, коли танкову армію було кинуто на розгром української дивізії в складі німецького війська. Дивізія «Галичина» прибула на фронт за кілька тижнів до вирішального бою. Українці хоробро відбивали танкові атаки, але не могли зупинити панцерні лави двох танкових армій. Німецьке командування відзначало відвагу галичан-добровольців. Більшість вояків загинула під Бродами в липні 1944 року. Звісно, Щербань не міг тоді знати, не міг розмірковувати про те, що українці армії Лелюшенка вбивали українців-дивізійників. Але цей факт є дуже промовистим в історії Другої світової війни. Ту війну Щербань закінчив у Празі. Й знову поза увагою танкістів залишилося тло останнього бою. Німеччина вже капітулювала, але її війська ще не були виведені з позицій, ще тривали місцеві бої.

Цим скористалося командування Російської визвольної армії Андрія Власова, яке вибило німців з чеської столиці і визволило Прагу, врятувало місто від повного знищення. Американське військо було вже біля Праги і росіяни мали надію приєднатися до нього. Так і сталося…
Це було не до вподоби Сталінові. Адже вже було домовлено з американцями, що Прагу братиме червоне військо. Американці зупинили наступ, а радянські танки прискореним маршем рушили з Берліну до Праги. Армію Власова американці віддали на поталу каральним органам СРСР. А радянські танкісти разом з усім населенням СРСР досі вважають себе визволителями Праги від німців, хоча «визволяли» її від росіян. Пізніше ще один танк армії Лелюшенка, цього разу в Празі, художник Давид Черни пофарбував у рожевий колір, але це вже був протест проти вторгнення радянських танків 1968 року.
Подібних тем я уникав у розмовах з Щербанем. Зате розповів йому про колишнього військового авіятора Хільченка з сусіднього будинку, який написав у кількох зошитах історію свого села Білоусівки поблизу Драбова, історію своєї родини. Ті записи справили на мене незабутнє враження. Я не жив у селі. Лише в роки праці авіамеханіком разом з літком Ан-2 відвідував численні села, де ми проводили авіаційні хімічні роботи – розпилювали отрути, розсівали добрива. Але то були вже села після давньої колективізації, після інших численних заходів більшовицької влади, спрямованих на зруйнування патріярхального устрою села, перетворення селян на подобу сільських пролетарів, на колгоспників.
Зошити Хільченка показали мені село незайманим життєздатним творчим організмом. Переважна частина села мала між собою родинні взаємини. Сватали і одружували дітей, христили новонароджених. Отже, ставали не лише кровною ріднею, а й кумами та сватами. А також просто приязними сусідами. Влада спромоглася посварити село. Особливо руйнівними були дії, за якими майно виявлених за доносами «ворогів народу» передавалося донощикам. Влада грала на людській жадібності і заздрості. Християнські засади співжиття зникали разом зі знищенням церкви. А Хільченко описав життя незайманого руїною села, яке могло жити й без міста. Село мало своїх ковалів, лимарів, стельмахів, кушнірів, ткачів, шевців, чинбарів, кожум’як, ремісників багатьох інших професій, котрі вже навіть забулися в наші часи.
Село мало свої традиції, святкові обряди, свої звичаї. Колись архівіст Володимир Косцов показав мені велику і важку книгу «Кормча», у якій були виписані правила церковного і світського життя, вироблені відвічною народною мудрістю. Мені запам’яталося, що дружина козака, який не повернувся з війни, мала сім років чекати на нього, після чого за згодою громади мала право на шлюб з іншим. Коли ж козак повертався з неволі, то до нього поверталася і його дружина.

Архівіст мав ту книгу теж з Драбова, куди був відряджений на впорядкування поточних паперів місцевої влади. На дозвіллі він побачив у гаражі районного комітету партії (тоді єдиної – Комуністичної) купу старих видань. Запитав у райкомівських водіїв, що то за книги. Водії розповіли, що книги привезені з церков району (саме тривав хрущовський наступ на церкву) і їх наказано спалити. Але часу бракує на таке спалення. Косцов запитав, чи можна узяти щось для себе. Водії відповіли, що він може забрати увесь той мотлох, їм буде менше клопоту з ним. Косцов узяв «Кормчу» та Біблію, що належала російському полку під час битви під Полтавою у 1709 році. Вдома довелося йому сушити книги під жалібні нарікання дружини, що у помешканні й так тісно, а чоловік привозить якісь старі книги.
Нотатки Хільченка були останнім спомином з дореволюційного життя Білоусівки. Видрукувати їх на той час не було жодної можливости. Адже усі його записи суперечили ідеї побудови нового соціялістиного села. Колись я побачив у полі за Черкасами звалений покажчик з написом «Тут буде споруджено агромісто ім. Сталіна». Стовпчик звалили під час розвінчання культу особи, а «агромісто» таки звели, переселивши людей з затоплених сіл Ломовате, Худяки, Сагунівка, Леськи на високий берег Дніпра.

Щербаня зацікавили не так записи Хільченка, як його прізвище. Виявилося, що перед війною з німцями пішла мода утворювати сімейні танкові залоги і він командував такою залогою братів Хільченків. Я запитав у авіятора про його братів і дізнався, що вони й справді були танкістами. Один з них наприкінці війни був заступником Щербаня по технічній частині – «помпотехом»,тобто відповідав за ремонт ушкоджених в бою танків. Танкіст Хільченко приїхав до Черкас з Кривого Рогу і мав приємну зустріч з колишнім командиром свого танкового батальйону.
У далекосхідній «Приморській газеті» я знайшов розповідь про танкову залогу братів, яка, можливо, була найпершою.
Дмитро Михеєв мав три дочки і дев’ять синів. Усі сини стали танкістами. 1937 року на Далекому Сході з чотирьох старших синів була створена танкова залога. Ще один Михеєв, лейтенант, командував взводом. У 1938 році газети писали про сімейну танкову залогу братів Михеєвих, які воювали на Халхин-Голі.
Дослідниця історії села Білоусівки Галина Клок не оминула родину Хільченків. Вона написала:
«Споконвіку на селі, як і на всіх теренах України, були традицією сім\’ї з великою кількістю дітей – 5-10-12 у багатьох родинах. У нашому селі це родини Івана Кулика, Василя Тарана, Івана та Параски Хільченків та багатьох інших. Родина Івана та Параски Хільченків особлива. У них було 12 дітей. Десь у 1939-1940 роках уже відчувався подих війни. Троє синів організували танковий екіпаж, діяли на підступах до Далекого Сходу. Були серед синів Івана і Параски танкісти, механіки, льотчики, один із синів загинув на війні».

Війна визначила життєвий шлях Щербаня. Але в душі він залишився чигиринським селюком. Я це відчув, коли потрапив як репортер, котрий володіє польською мовою, до великої групи ветеранів війни, яку вирядили «поїздом дружби» до сусідньої Польщі. У Варшаві усіх посадили в автобуси і повезли полями Куяв до Бидгоща. Я сидів поруч з Щербанем, своїм приятелем. За вікном пролітали польські хутори-господарства. Щербань вголос лічив корів на луках біля садиб і не міг приховати свого захоплення. «Лев, десять корів – це ж треба так хазяйнувати! А ці мають аж 12 корів! Ох і молодці поляки!». Я розумів, що звиклому до українських норм, де одна корова вважалася за щастя, хоча й ту корову ніде вже було пасти, ветеранові було дивно й радісно від того, що поляки можуть мати так багато власних корів. Аж лячно було за його вигуки, бо хтось же мав потім інформувати відповідні органи про закордонну поведінку сивих ветеранів. З тієї подорожі мене терміново вислали назад в СРСР і супроводжували мене два молодих і веселих чоловіки, котрі, звісно, не випадково були в тій ветеранській групі і не випадково дістали таке доручення щодо моєї персони.
Випало мені побувати й у селі Щербаня. Він телефонував до мене з своїм клопотом. Сестру Марту з хворими ногами треба було забрати до села з лікарні у Медведівці, а як це полагодити, він не знав. Я прийшов на допомогу. Ми узяли службове авто радіомовлення, де я був головним редактором, і поїхали до Медведівки. З нами поїхав телеоператор Олександр Костирко, талановитий фотожурналіст з села Сосниці, звідки походив Олександр Довженко. Костирка назвали Олександром саме на честь славного кіномитця.

Лікарня містилася в старій одноповерховій будівлі. У кожній палаті було кілька хворих. Загалом було чисто, затишно, як це буває на селі. І сумно… Марта усе життя працювала на колгоспних коноплях і тепер мала хворі ноги. Адже коноплі треба вимочувати і жінки дуже страждали від необхідности працювати у холодній воді. Хворіли.
Ось що пишуть у довіднику: «У конопель є чоловічі й жіночі стебла. Чоловічі називаються «плоскінь» і дозрівають раніше, а волокно з них ніжніше. Чоловічі стебла треба вибрати, просушити й вимочити два тижні у воді. Жіночі стебла (матірка) значно грубіші, їх виривають восени, в’яжуть у невеличкі пучки, обмолочують і мочать три тижні. Вимочують коноплі у ставках, копанках, ямах і річках, після чого сушать і б’ють. Бити треба праником, а льон – ціпом. Після биття знову треба вимочити, пом’яти й тіпати, щоб відділити кострицю від волокна. Далі треба розчесати кожну прядку волокна на гребені або залізній круглій щітці з набитих цвяхів. Готове прядиво сортують за якістю. Найтонше й найдовше називається «кукла» і використовується для тканин високої якості. Для буденних тканин – «миканка» – залишки, які збирають з чесальної щітки».
Після таких тривалих турбот Марту вже не могли вилікувати і звеліли забрати її додому. Вона була самітня, жила у старій недоглянутій хаті. Біля хати сумно зустрічав нас голодний песик. В хаті Марта запалила в печі і єдиний покій заповнило димом. Сашко хотів фільмувати героїню конопляних полів і Марта дістала з скрині почесну грамоту за сумлінну працю, поклала її на рушнику серед столу. Сашко знімав грамоту і Марту…
Коли ми повернулися і за кілька днів змонтували телевізійний сюжет, до мене зателефонував Щербань і сказав, що Марта вже померла… Але сюжет ми усе ж дали до програми. Коли Сашко знімав Марту, вона ще жила… Нехай поживе трохи на екрані.
Щербань мало розповідав про бойовий похід до Німеччини. Думаю, що його селянська натура протистояла грабуванню та гвалтуванню, як це робили інші вояки. При тому він був командиром. Але коли одного разу зайшов до німецької господи напитися, жінка заметушилася і сказала ламаною російською мовою: «Айн момент, снімай штанішки!». Вже її навчили російські вояки…