Натхненна й мудра хода життєва

Натхненна й мудра хода життєва

Із досьє ювіляра
Чабан Анатолій Юзефович народився 9.09.1946 р. в с. Джулинка Бершадського району на Вінниччині. Закінчив Великотроянівську школу (Кіровоградщина) зі срібною медаллю, Уманський педінститут, Академію суспільних наук. Працював учителем, перебував на високих посадах у владних міських та обласних структурах: був заступником голови Черкаської облдержадміністрації та першим секретарем посольства України в Республіці Казахстан. Упродовж 25 років викладає в Черкаському національному університеті ім. Б. Хмельницького, обирався завідувачем кафедр. Доктор історичних наук, професор, академік Української академії історичних наук. Кавалер орденів «Знак Пошани», Данила Галицького та Нестора Літописця. Лауреат краєзнавчої премії
ім. П. Тронька. Обирався депутатом Черкаської обласної, міських рад Черкас та Умані.

«Бути людиною – це відчувати
свою відповідальність».
(Антуан де Сент-Екзюпері)

Багатогранність. Саме таке означення вповні характеризує постать нашого сучасника – Анатолія Юзефовича Чабана. Відомий в Україні вчений і освітянин, краєзнавець, державний діяч, дипломат, кавалер високих нагород, лауреат престижних премій… А ще – непересічна особистість і великий життєлюб. У ці дні професор Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького відзначає перше 70-річчя. І з цієї нагоди ми зустрілися з ювіляром для розмови про його життя й діяльність.
– Анатолію Юзефовичу, з огляду на ім’я Вашого батька, відразу напрошується запитання: чи немає, бува, у родоводі польського «сліду»?
– Та ні, я українець із діда-прадіда. Просто на Вінниччині це досить поширене чоловіче ім’я, і в цьому факті й відбився якийсь відгомін тамтешнього польського панування в далекому минулому.
– Відразу після закінчення школи Вас запросили на роботу вчителем вашої alma mater, і відтак розпочався понад піввіковий трудовий стаж. Які дисципліни викладали?
– Мені як студенту-заочнику педінституту було довірено викладання історії та співів. Справа в тому, що поруч з учителем математики Г. П. Бондаренком та вчителем історії М. К. Частковським кумиром моєї шкільної юності став місцевий віртуоз – учитель співів Семен Леонтійович Лихенко, котрий свого часу навчався з легендарним класиком української музики Миколою Леонтовичем. Саме від нього я й отримав уроки пісенного вокалу, а також гри на клавішних, струнних і духових інструментах.

– У Вас дві фахові вищі освіти, а першу здобули в Умані. Що визначило такий професійний вибір?
– В Уманський педінститут я потрапив, можна сказати, випадково. З дитинства марив військовим флотом, тому після школи подався до Ленінграда, аби вступити до Вищого військово-морського училища. Та не судилося: не пройшов за станом здоров’я. А далі, перебуваючи в цейтноті, я вибрав найближчий до домівки варіант навчання і вступив на фізико-математичний факультет в Умані. І ніколи не пошкодував у житті, що обрав математику – «царицю наук», бо вона сприяла формуванню якостей, конче необхідних дослідникові будь-якої галузі: логіку мислення, чітке моделювання та алгоритмування наукового пошуку.
– У 19 років Ви стали очільником районного ­Будинку піонерів (по-сучасному – Будинок школяра), а через лічені роки були вже одним із лідерів молоді Ульяновського району міста Умані, й зрештою опинилися в Черкасах, де очолили комсомольську організацію всієї області. Чим поясните такий стрімкий злет кар’єрними сходинками?
– Особливих секретів тут немає, просто з великою відповідальністю ставився до виконання дорученої роботи. А ще намагався йти в ногу з життям, бути ініціативним, ніколи не страждав самовдоволенням, не зупинявся на досягнутому, завжди прагнув більшого.

Натхненна й мудра хода життєва

– З біографічної довідки випливає, що Ви, перебуваючи на високій посаді й маючи інші варіанти, у 27 років пішли рядовим у лави Збройних сил. Цей життєвий крок є особливо прик­метним у контексті сучасних подій…
– Так, я відслужив належний термін у танкових військах і про це не шкодую. Адже військова служба – то велика школа життя, до того ж мені як молодіжному лідерові треба було подавати приклад юним виконання почесного обов’язку громадян щодо захисту Вітчизни.
– Історичну освіту Ви здобули в стінах одного з найпрестижніших навчальних закладів колишнього СРСР – Академії суспільних наук. Чим запам’яталися роки навчання в Москві?
– Насамперед – спілкуванням із тодішніми очільниками радянської держави, лекціями відомих учених – Л. Абалкіна, Р. Медведєва, С. Момжана, Ж. Тощенка та багатьох інших. Ми були на стажуванні у провідних мистецьких закладах тогочасної столиці, наприклад, у театрі на Таганці, де випало спілкуватися з самим Володимиром Висоцьким. А найголовніше, мабуть, що під час навчання я остаточно визначився з фаховим вибором. У вільний від занять час годинами просиджував у бібліотеках і архівах, збираючи матеріал для кандидатської дисертації. Її вдалося захистити відразу по закінченню академії, а присвячена була праця соціальній активності сільської молоді.

– З 1990 року Ви розпочали викладацьку діяльність у Черкаському педінституті, разом із Олександром Григоровичем Перехрестом стали фундаторами історичного факультету, очолили першу в університеті кафедру історії України…
– Так, то був період нелегкий, але славний і багато в чому доленосний, що співпав у часі з народженням незалежної України. Розбудову історичного факультету довелося розпочинати з нуля, навчально-матеріальна база впродовж кількох років залишала бажати кращого. Втім, у стінах вишу я відразу відчув себе комфортно й усвідомив, що зароджене в юності вчительське начало таки бере гору.
– На загал у Вас понад 350 публікацій. Якими пишаєтеся найбільше?
– Насамперед це кілька фундаментальних видань з історії Середнього Подніпров’я, низка навчально-методичних посібників та історико-краєзнавчих книг. Збірка історико-публіцистичних нарисів «Постаті». Готуються до друку книги «Карби» (про події в Україні крізь призму сучасних уявлень) та «Європейський вибір України».

– А що спонукало Вас повернутися до державної служби?
– Тодішній голова ОДА Володимир Лукич Лук’янець запросив мене на посаду свого заступника з гуманітарних питань, і я після деяких вагань погодився. Уже мав неабиякий досвід управлінської роботи, особливо в цій важливій сфері, і зрозумів, що на тому етапі я можу бути корисним.
– Чи все задумане вдалося здійснити?
– Звісно, далеко не все: були на те об’єктивні причини. Але й зроблено немало: відкривалися нові школи, лікарні, культурно-мистецькі об’єкти. Предметом нашої особливої гордості є те, що постав новий історико-культурний заповідник у Чигирині. Шкода лишень, що роботи з його облаштування ще й досі не завершено. На загал підкреслю, що на яких би я посадах не перебував, у центрі уваги завжди було збереження історико-культурної спадщини краю.

– Ви тривалий час очолювали обласний Шевченківський комітет. Які були напрацювання в цій сфері духовної Пам’яті? Яке Ваше бачення подальших перспектив ушанування Шевченка в його рідному краї?
– Особливо запам’яталося відзначення 175-ої річниці від дня народження Кобзаря, коли було реконструйовано практично всі шевченківські місця Черкащини. Вважаю, що на часі створення на Тарасовій горі «хати-мрії» Шевченка. Адже загальновідомо, що він мріяв оселитися на дніпровських кручах у своїй домівці. Збереглися й креслення цієї хатини, то чому не поповнити музейну Шевченкіану ще одним об’єктом?
– Упродовж трьох років Ви перебували в Астані як перший секретар Посольства України в Республіці Казахстан. Що Вам як повпреду нашої держави вдалося зробити для пропаганди українства?
– Насамперед відвідав шевченківські місця, яких досить багато в цій державі, надав консультативну допомогу місцевим музейникам. А ще прочитав близько 80-ти лекцій з історії та сьогодення України у новоствореному українському центрі казахстанської столиці, став співавтором книги «Українці Казахстану». Додам до цього й те, що завдяки нашим зусиллям удалося відкрити для казахстанців унікальну творчість Василя Симоненка.
– Після мандрів владними й дипломатичними шляхами Ви в 2010 році повернулися у стіни рідного університету й нині перебуваєте на посаді професора кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки. Провів бліц-опитування студентів і переконався в тому, що Ви в числі найулюбленіших викладачів. У чому секрет Вашої популярності?
– До кожного заняття готуюся ретельно, вишукую всілякі цікавинки. А ще намагаюся іти синхронно з швидкоплинним життям, опанував і широко використовую сучасні інформаційні технології. Головним для мене є послідовний студентоцентризм.

– Як проводите вільний час, маєте захоплення?
– Над усе люблю українську пісню, вже впродовж багатьох років збираю пісенний фольклор рідного краю. Захоплююся читанням художньої літератури, насамперед історичної прози. Свого часу займався спринтерським бігом та великим тенісом.
– Розкажіть про свою родину.
– Дружина – Людмила Павлівна – працює заступником директора школи №34 міста Черкас. І, як мовиться, нашого квіту по всьому світу. Одна моя донька – Наталя – мешкає в далекій Новій Зеландії. До речі, вона є доктором філософії, професором Кентеберійського університету й обрана Президентом Асоціації україністів Австралії та Нової Зеландії. Молодша донька – Ольга – проживає в США, працює менеджером в університеті Рутберг, є докторантом. Маю й двох онучок: Майю і Селію, зараз вони в мене гостюють…

Розмову вів Григорій Голиш, фото з архіву героя публікації

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x