Остання з Падеревських

Коли Емілія Лукина, керівник одного з відділів Черкаського відділення Науково-дослідного інституту хімічної промисловості, повернулася з відпустки у її рідному місті Анапі, то передала мені прохання подружжя, з яким познайомилася біля моря, відвідати в інтернаті для престарілих Ніну Іванівну Подаревську, самітню учасницю війни з німцями. Подружжя було з Білої Церкви. А інтернат у Черкасах був за містом, у сосновому гаю. Будівля мала п’ять поверхів і мешканці починали своє життя на першому, з якого можна було виходити до лісу на прогулянки. Поволі час пересував їх усе вище і вже з верхнього поверху дорога була лише на цвинтар. Жили по дві особи в кімнаті.
Ніна Іванівна у війну була фельдшером, потрапила у Київське оточення, опинилася в лісі серед поранених і заходилася їх лікувати. Коли зі сходу знову прийшов фронт, усі вилікувані нею стали до війська, а фельдшерові вручили нагороду. Про це я мав її розпитати докладніше. Слухаючи розповідь літньої жінки, я вловив знайомий акцент, який мали усі поляки, котрі намагалися говорити російською мовою. Я запитав:

– Ніно Іванівно, чи ви полька?
І почув:
– Так. Насправді моє прізвище Падеревська, ім’я Яніна. Але у війську записали інакше.
– А Ігнацій Падеревський?
– Так, я походжу з його роду. З-під Житомира.
Яніна розповіла, що була одружена з одним з Падеревських. Вони мали сина. У маєтку видобували камінь-лабрадорит для оздоблення будівель. Зокрема й для мавзолею Ульянова у Москві. Коли каменоломню забрали більшовики, чоловік залишився у ній інженером. Але видобуток каменю провадили варварським методом, вибухівкою, то він дуже страждав і почав хворіти на серце. Серед ночі біг до вікна, бо йому видавалося, що польське військо прийшло. Так і помер в очікуванні. Син загинув на війні. Яніна жила і працювала у Звенигородці і мала вже поважний вік, коли вперше захворіла на грипу. Доглянути її було нікому і хтось підказав, що варто відмовитися від пенсії і піти на соціяльне утримання в інтернаті. Вона погодилася й відтоді дуже шкодує. Діяльна за натурою, вона опинилася в ізоляції, ще й серед переважно примітивних і хворих жінок. Дошкуляло й густе соснове повітря, яким було важко дихати.

Відтоді я часто відвідував Яніну Падеревську. Написав про неї до польської газети «Ілюстрований кур’єр польський», у якій був громадським закордонним кореспондентом. Вістка поширилася у Польщі і до інтернату стали приходити листи від шанувальників видатного композитора-піяніста і першого прем’єра Польщі після надбання незалежности у 1918 році.
Яніна відчутно ожила, пожвавішала й охоче розповідала про своїх нових дописувачів. Навіть дивувалася: «Уявіть собі, що Казимір знову в лікарні! А він ще такий молодий, має лише 86 років!».
Вік Яніни був поважніший, тому Казимір видавався їй хлопчаком. Яніна дізналася від мене про мою маму, яку на світ народила полька Яніна, тому дуже хотіла з нею побачитися, поговорити. Писала їй листи, які я передавав. Але моя мама після 10 років сибірського ув’язнення теж хворіла, та й вік мала солідний, тому до Яніни прийти не могла. Загалом на Черкащині важко було зайти польського співрозмовника. Я це знав з того, що виявився ексклюзивним перекладачем, коли приїздили польські делегації. Однією з причин були сталінські репресії, коли 1937 року разом з людьми інших національних меншин були страчені практично усі поляки. Бути поляком було небезпечно, мова зникла з побуту.
Однієї осені я дружиною Олександрою вирушив у багатоденну подорож пароплавом по Волзі. Пароплав був старенький, подорожніх було мало і час линув у приємних спостереженнях за берегами, які були спершу лісистими, потім степовими.

Уже на каналі Москва-Волга наше судно раптом зачепило бетонний берег і зупинилися в очікуванні буксира. Усі мандрівники прогулювалися на палубі. До нас підійшло подружжя з Білої Церкви, щоб упевнитися, чи ми з Черкас. Почувши ствердну відповідь, попросили передати листа знайомій в інтернаті для старших людей. Ніні Подаревськй. Я запитав, чи не вони розповідали про цю жінку, коли були в Анапі. Виявилося, що це були вони. Малий світ!
У Черкасах я пішов до Яніни. На першому поверсі біля столика чергував, як завжди, один з добровольців, які ще ходили.
– Ви до кого? – грізно запитав дід.
– До Подаревської, – пояснив я.
Дід не без якоїсь втіхи сказав:
– Вже немає. Відмучилась… Вже відвезли…

Яніна Падеревська померла спокійно, уві сні. Не прокинулася. На цвинтарі я розшукав пофарбований на червоно стовпчик-пірамідку з табличкою, на якій значилося її прізвище. Поклав квіти. Написав про відхід Яніни до польської газети. Згодом отримав з Польщі кілька листів з проханнями описати похорон, надіслати світлини з похорону. Зокрема з костелу, де була служба, сфотографувати пам’ятник на могилі.
Померлих у інтернаті на цвинтар відвозили без якихось церемоній. Костела в місті не було. А пірамідку я міг сфотографувати. Прийшов на цвинтар, але пірамідки не знайшов. Рушив до вагончика, у якому саме обідали землекопи-погребники. Обід у них, думаю, переривався лише на прибуття чергового покійника. Настрій у погребників був благодушний, зігрітий горілкою. На мої розпитування про могилу Подаревської вони ще більше повеселішали:
– Та хто ж буде тримати могили таких, як вона? Зарівняли, іншого поховали. Їх постійно з того інтернату привозять.
Я не став відповідати на листи з Польщі. Господь знає, де могила останньої з Падеревських.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x