Марія і байстря. Невигадана історія

Марія була першою красунею на селі. Гнучкий, високий стан, чорна, як смола коса й темно-карі, майже чорні очі, в яких хлопці пропадали, як у безодні. У кожному її русі відчувалася вишуканість так, неначе була Марія князівною, а не дочкою бідної вдови, що працювала «на трудодні». А жити так, як мати, Марія не хотіла. Їй прагнулося широкого світу, що починався за межами їхнього села, яке загубилося між лісів, ярів і балок. Сюди й рейсовий автобус ходив усього тричі на тиждень. От народитися б у місті! Ну хоч у райцентрі… Але замість того, щоб шкодувати про те, що не сталося, Марія вирішила діяти. І відразу по «останньому» дзвонику зібрала скромні пожитки й поїхала будувати Байкало-Амурську магістраль.

Там були інші люди. Там, можливо, чекала її доля, бо дійсно, не приведе ж долю за руку Іван чи Гришка, чи хоча би й Митя? Їм що? Аби борщ був смачний та буряки вчасно посапані. А хіба тільки для цього живе жінка?
І, поклавши руку на серце, це був чи не єдиний спосіб отримати паспорт. Марії здавалося, що з цим чарівним документом можливо все…

А вже за три роки вона поверталася додому. Із паспортом. І немовлям на руках. Із розбитими надіями. Доля поманила у вигляді кучерявого гармоніста Стьопки, а потім тією ж рукою боляче вдарила по обличчю. У них був концерт. До річниці Жовтневої революції. Артисти приїхали всього на тиждень. І то були сім найкращих ночей у її житті. А тоді він поїхав і шукай по всьому Радянському Союзу. Лишатися було нестерпно соромно. А вдома хоч мати. Усе-таки підтримка…
Звістка про те, що королева сільських танців повернулася з БАМу із байстрям облетіла село швидше ластівки. Її колишні подруги сміялися і зло раділи. Вони були заміжні, поважні жінки. Із дітьми, народженими в законному шлюбі. Марія несла на руках сина й почувалася обпльованою. Мати стала підмогою ненадового. За два роки злягла взимку і під завивання завірюхи тихо відійшла в кращий світ.
Сусідки на похороні шепталися, а Марія стояла з сухими очима. Вона вже виплакала все, що могла.

Роки бігли швидко, малий Степанчик підріс і пішов до школи. Усміхнена Марія в своїй найкращій сукні вела сина на перше вересня. Ловила очима кожен рух дитини, яка все більше починала скидатися на її єдину, і таку нещасливу любов. Як раптом… в обличчя їй полетіли бризки багнюки. Русявий, вусатий чоловік на мотоциклі закричав «Дивись куди йдеш!» і навіть заматюкався, але замовк, на півслові, коли Марія обернулася…
Василь стояв, як громом вражений. У житті він ще не бачив таких бездонних очей, такої стрункої постави, такої корони ледь хвилястого чорного волосся. І вже тоді зрозумів, яку фатальну помилку зробив, одружившись. ..

У це село він щойно переїхав із молодою дружиною і сином. Батьки Оксани побудували їм тут хату і влаштували Василя в колгосп (тесть був кумом місцевого голови). Йому б жити, як в раю. А він потрапив у справжнісіньке пекло. Цілий рік він потайки ходив до Марії. Вона не горіла такою ж пристрастю, але й не гнала його, як інших залицяльників. Але ж шила в мішку не втаїти. Сусіди Марії якось побачили їх удвох пізно вночі. І розповіли дружині.
Василь просив розлучення. Але у відповідь почув, що ніколи не побачить сина. Ба більше – дружина пригрозили «щось зробити і собі, і дитині». Він намагався взяти себе в руки. Але коли обіймав Оксану, бачив Марію. І нічого вдіяти не міг. Коли Оксана застукала їх вдруге, то мовчки показала йому на отруту для щурів, а потім на себе і на маленького Сашка.

Василь зійшов з дому. Пиячив цілий тиждень, а потім йому прийшла думка про те, як розрубати цей Гордіїв вузол. Раз і назавжди.
Він повернувся. Попросив пробачення у дружини. Того ж самого попросив і в Марії, зустрівши її біля школи. Поголився. Одягнув чисту сорочку…
А Оксана тим часом, сяяла, як нова копійка. Впевнена, що вже все позаду, вирішила напекти чоловіку його улюблених пиріжків з гарбузом. Побігла до куми, по новий рецепт. А потім заходилася місити тісто. Поки воно підходило, метнулася в повітку, де лежали складені спеціально для таких випадків гарбузи.

Відкрила двері і… закричала не своїм голосом. Зі стелі звисало тіло її Василя. Шию перехоплювала товста мотузка, а синє лице і язик, що так недоречно звисав під пшеничними вусами, чітко давали зрозуміти, що йому вже нічим не допоможеш.
Оксана повільно сповзла по дверях на підлогу і десь далеко, неначе з-під товщі води, почула голос Сашка:
– Мама, чого ти кричала?

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x