Коли до мене часом приходить поганий настрій або нападає «хандра» я люблю відкрити якусь підбірку жахливих весільних фото і відео і посміятися від душі. У мережі можна знайти не лише окремі статті й пости, присвячені «найщасливішій події» в житті кожної людини, а й цілі групи в соцмережах. Тож контент – на будь-який смак. Ще й постійно оновлюється. Смійся – до упаду.
Правда, коли після чергової дози ендорфінів приходить усвідомлення того, що колись теж доведеться пройти через таку процедуру й подібні, але вже твої фото можуть потрапити в Інтернет – стає вже зовсім не до сміху.
Один мій колишній колега якось сказав, що кожна жінка, як тільки народжується, відразу починає хотіти заміж. Я з цим твердженням категорично не погоджуюсь, бо (принаймні в моїх знайомих) достатньо інших бажань, мрій і планів, але така вже природа стереотипів – достатньо одній п’ятирічній дівчинці одягнути на голову наволочку й оголосити себе «нареченою» і статус автоматично розповсюджується на всіх.
Масла у вогонь «підливають» різноманітні тренінги й книги типу «Як вийти заміж за мільйонера», «Чоловіка своєї мрії» або, у найгіршому разі «хоча б за кого-небудь». У нас навіть примовляння є спеціальне на такий випадок, на свято Покрови говориться: «Покрівонько-покрівонько, покрий мою голівоньку, хоч сякою-такою ганчіркою, аби не була дівкою». Висловлювання «сякою-такою ганчіркою» мене завжди дратувало, проте… видно в той час, коли з’явилося це примовляння, лишитися в дівках означало набагато гіршу долю, ніж вийти «хоч за кого-небудь». Водночас, як свідчить український фольклор, на останньому перед весіллям дівич-вечорі, наречена зазвичай плакала й прощалася з дівуванням, а парубок навпаки веселився. Можливо, таку поведінку майбутньої дружини провокувала перспектива провести життя поруч із «сякою-такою ганчіркою», тобто, нелюбом, а можливо – просто сказувались нерви від перед весільної підготовки.
Не знаю, як там достеменно готувалися до весіль кілька століть тому, коли формувалися приказки про «куницю-гарну дівицю» і «стрільця-молодця», але з розповідей однієї моєї знайомої, що довгий час працювала тамадою, я дізналася, що зараз це переважно – нерви-нерви-скандали-скандали.
Скільки грошей вклали у весілля батьки нареченої? А скільки нареченого? Хто де сяде? Хто що подарує? Кого запросять, а кого ні? Де, як і скільки днів будуть гуляти? Ці питання провокують скандали в ще нествореній сім’ї. І згодом сімейна шхуна розбивається об скелі побуту раніше, аніж батьки встигають виплатити кредити, взяті на організацію свята, на якому «тиждень гуляло все село».
Часом весілля зі свята єднання двох сердець перетворюється на іміджевий захід. Одна моя знайома розповідала, що була дружкою на весіллі, на яке батьки нареченої збирали гроші 10 (!) років, щоб показати родичам із Німеччини, «як добре вони живуть».
Інша знайома з «Фейсбуку» журналістка із Запоріжжя спочатку написала пост про те, що її бойфренд (нині вже чоловік) зробив їй пропозицію, а вже за кілька днів розпачливо запитувала у фейсбук-френдів, як пояснили родичам, що весілля у неї, а не в них?
Це коротеньке питання отримало чи не сотню відповідей у коментарях, де кожен згадував власну весільну історію. Хтось запевняв, що весілля – це для батьків і родичів і варто всіх «уважити», а хтось радив робити свято для себе, так, як того бажає душа «брачующихся».
А як на мене, то головне питання: як уникнути фальші, здійснюючи один із найбільш відповідальніших вчинків у своєму житті? І при цьому оточити себе в цей день людьми, які дійсно бажатимуть щастя (і від яких не чорнітимуть «шпильки» приколоті до сукні нареченої)?
Врешті, наволочка або фата після свята будуть зняті й заховані в тумбочку. А спогади про атмосферу доленосного дня лишаться на все життя…
