Події 18 лютого у Києві – наслідок деструктивний дій «яструбів» в оточенні Януковича. Певні політичні сили на даному етапі програють у боротьбі за владу і, зокрема за крісло прем’єр-міністра. Саме тому у якості останніх аргументів були використані провокативні силові сценарії. Як і всі минули рази, нинішня хвиля протестів була спровокована абсолютно безглуздими діями влади, або якщо бути зовсім точним їх відсутністю.
Після компромісного рішення про амністію діалог вже перейшов у практичне русло. Аж раптом починаються увесь оцей цирк з відмовою від реєстрації постанови і т.п. Очевидно, що це не випадковість, а певний підготовлений сценарій. Наразі найпростішим поясненням усього цього є неадекватність дій так званих силовиків, «яструбів» в оточенні Януковича. Ця група почала девальвуватися під час переговорного процесу. Їхні інтереси не були враховані, їхні кандидатури не були прийняті. Як результат – нова хвиля ескалації.
Стає очевидним, що лава запасних у гаранта вичерпалася. А ті, що є, мали би пройти потрійну фільтрацію. Перед тим, як визначатися із сценаріями залагодження конфлікту Януковичу слід раз і назавжди розібратися зі своєю командою. Складається враження, що крок за кроком хтось із оточення його послідовно підставляє. Спочатку розгін студентського майдану, потім закони 16 січня, тепер третє коло конфлікту. І всі ці події відбуваються у той момент, коли потреби у силовиках не було.
Сьогодні вже всім адекватним людям зрозуміло, що всі три силових інциденти щодо київського Майдану, схоже, мають одне авторство. Правдоподібною виглядає версія, що агресія тітушок і «Беркуту» зростала паралельно зі зростанням у авторів силового сценарію паніки через усунення від владних важелів. Знову агресивними нападниками, що спровокували силове протистояння, стали організовані групи дрібних правопорушників за спинами «Беркуту». І знову ж така провокація завдала шкоди одночасно позиціям і влади, і парламентської опозиції. Адже переговірники вже почали обговорювати цілком конкретні пропозиції: формат уряду та логіку повернення до конституції 2004 року. Кровопролиття прямо суперечило інтересам всіх, залучених до переговорів. Тому винних у крові певно слід шукати не там.
Теорія китайського стратагемного мислення пропонує 36 готових моделей для опису ситуації. З них мінімум п’ять підходить для розуміння дій третього режисера української драми:
– Обдурити імператора, аби він переплив море;
– Підняти галас на сході — напасти на заході;
– Спостерігати за вогнем з протилежного берега;
– Вказуючи на смоківницю, лаяти акацію;
– Завдати самому собі ушкодження.
Звісно, те, що відбувається в самому центі Києва, цілком лежить на совісті однієї людини. Людини, яка приймає рішення. Але маємо розуміти, що далеко неочевидно, що ця людина володіє об’єктивною інформацією щодо оточуючої реальності.
Сьогодні багато хто говорить про третю силу, якій цікаво аби обидві сторони взаємно послаблювалися і вели Україну до розколу і знищення. І як не парадоксально – це не Росія. Точніше не так – Росію цікавить уся Україна, а не часточки. Тобто Росія може виступати замовником на певного політичного суб’єкта, але не готова грати самостійно. Путін пішов шляхом аутсорсінгу. Йому простіше дати грошей місцевим виконавцям, аби ті облаштували Україну по подобію. Але Равшани-Джамшуди традиційно половину вкрали, половину зламали. Спробуємо розібратися по прізвищах. З початку Майдану довкола президента відбулись принципові кадрові перестановки – було усунуто «тіньового кремлівського маніпулятора» Сергія Льовочкіна і всю його команду. Натомість президентську адміністрацію очолив «кризовий переговірник» Андрій Клюєв. Найлогічнішим було би і звинуватити у всьому його, як вершителя кулуарної політики. Від ночі 30 листопада процеси запаралелились – з одного боку, загроза відставки Льовочкіна, потім таки звільнення, призначення на його місце вічного опонента – Клюєва, котрий негайно розпочав переговорний процес і за короткий термін вже були поступки, нехай і невеликі, з кожного боку… От-от ситуація мала остаточно повернутись в правові рамки, до парламентського формату важкого діалогу. З іншого боку – кожен згаданий крок супроводжувався щоразу кривавішою провокацією, що найбільше била по позиціях влади і її головного переговірника. Тому варто або допустити неймовірну тупість влади (що є неприпустимою помилкою, бо дії влади свідчать про продуманий характер багатьох подій), або треба шукати головного «яструба війни» точно не серед учасників переговорів. І висновок, що випливає – усі три кривавих інциденти в столиці можуть мати одне авторство – з тепер вже колишнього оточення Президента.
