Він ще раз оглянув кабінет. Ту класну кімнату, у якій він більше двадцяти років жив. Бо саме так він жартував неодноразово на запитання: де ти живеш? Сплю вдома, а живу на роботі. Так, тут пройшло його життя. По крайній мірі найкращі його роки. Бо тут починалася його педагогічна кар’єра, тут він набирав досвіду, завойовував авторитет, починаючи від Віті або Вітька, а вже потім, через декілька років боротьби за місце під шкільним сонцем вже піднявся до Віктора Івановича. А найбільшою відзнакою для нього було те, коли при його наближенні хлопці швидко кидали у клас «Іванович іде!»

Для чогось Віктор Іванович взяв крейду, черкнув нею по дошці. Скільки кілограмів списав він її за свою роботу у школі? «Треба буде якось порахувати» ‒ подумав він. Та тут же відкинув цю думку. « А навіщо? Що від цього зміниться? Хіба що ще дужче настрій пропаде!»

Огледів кабінет, підійшов до задньої стінки, де були виставлені фізичні прилади. Цей зробив сам, а ось склали зі своїми гуртківцями. Куди дінуть їх вони, коли він піде? Викинуть, мабуть. Бо зараз вже все нове, досконале. Та й багато дослідів поводиться у віртуальному режимі.

Він не був ретроградом, завжди йшов у ногу з часом. Коли почали впроваджуватися новітні технології, один з перших став використовувати їх у своїй роботі. Появилися віртуальні лабораторії, перейшов на них. Діти задоволені, та й у нього проблем поменшало. Не потрібно було витягувати прилади, скручувати, перепаювати. Ввімкнув комп’ютери, й чекай результату. Та одного разу саме перед лабораторною пропало живлення на комп’ютерах. Швиденько витер пил річної давнини, розклав вольтметри та амперметри, різнокольорові проводки, й ще цілу купу різних приладів. А діти сидять, дивляться на нього. Аж тут Віктор Іванович зрозумів свою помилку: ніяка віртуальна реальність не зможе замінити живу роботу.

Та коли у країні почалися кардинальні інноваційні зміни, він одним з перших виступив проти. Проти створення інформаційно-комунікаційних центрів, які планувалося зробити на місці шкіл. «Припустимо, що інформацію машина передасть краще, ‒ резюмував він. ‒ А зворотній зв’язок? А нестандартна ситуація? Як тут?»

Та його заспокоїли. «Будуть консультанти, психологи, коучі. Якраз ті, хто буде впроваджувати педагогічний процес. Хочете, проходьте кастинг. Може вам пощастить, і ви станете одним з учасників нового освітнього процесу. Й від змін ми відгородитися не зможемо. Диджіталізація проходить скрізь. Держава у смартфоні. У нас вже напрацьовані декілька освітніх платформ, які були успішно протестовані під час Великого Карантину. Та й уявіть собі, яка це економія для бюджету. Ви ж патріот? Й влада повинна виконувати свої перевиборні обіцянки. А якраз «Держава у смартфоні» і був одним з головних передвиборчих месиджів нашої влади. Навіть лікар, і той діагноз може поставити по Інтернету. А ви хочете у одній з найважливіших галузей працювати методами позаминулого століття?»

«Добре, а виховання? Бесіди, прогулянки на природу, розваги, турпоходи?»
Тут його швидко посадили на місце. «Ви менеджер по туризму? Чи вчитель? Взагалі яке ви мали право виходити з дітьми за межі школи! Це не ваша компетенція. У нас цим будуть займатися професіонали. Не любителі – дилетанти. А саме спеціально навчені люди».

Віктор Іванович все таки пішов на кастинг. У той сектор, де відбирали спеціалістів про проведенню уроків. Записали ролик, що складався з кількох речень. Через декілька днів запросили.

‒ На жаль, ми не взмозі взяти вас на цю посаду, ‒ дуже гарна дівчина, мило усміхаючись, повідомила результати відбору кандидату. ‒ Розумієте, і дикція ваша бажає бути кращою. Та й погляд у вас дуже серйозний. А у деяких випадках навіть суворий, вимогливий. Діти не сприйматимуть матеріал, якщо ви так їм викладатимете. Більше позитиву, радості. Якщо маєте бажання, спробуйте свої сили у секторі, де пишуть сценарії проведення уроків.

«Не плани, сценарії» ‒ про себе відмітив вчитель, рушаючи до виходу. Вирішив більше не пробувати себе у новітніх технологіях. Вже заробив вислугу. А там займеться репетиторством. Бо машина все таки є машина. Й розібратися у всіх нюансах природничих наук їй все таки не під силу.

‒ Ви ще довго тут будете? ‒ двері різко відчинилися, й хлопець у спецусі з логотипом наближеної до освіти сервісної фірми безцеремонно зайшов у кабінет. ‒ Бо нам ці раритети треба виносити. ‒ Й показав на макети, моделі, прилади, які щільними рядами стояли у стінці. Але, побачивши погляд вчителя, швидко позадкував у коридор.

Віктор Іванович сів за свій робочий стіл. Став згадувати, чи все своє забрав. Та й треба поспішати, бо у сусідньому кабінеті вже працювали перфоратори, ламаючи простінок. За планом, саме у цьому крилі з трьох кабінетів зроблять один величезний комп’ютерний центр, щоб всі бажаючі мали доступ до комунікацій з навколишнім світом. Але що забирати, флешка лежить у кишені. Все інше десь плаває у віртуальних хмарах. Ще раз окинув поглядом клас, зібрався йти.

Аж раптом у двері хтось тихенько постукав.
‒ Та йду вже, ‒ крикнув спересердя. ‒ Встигнете цей мотлох викнути!
Та двері тихенько прочинилися, і у щілину просунулося хлопчаче обличчя.
‒ Можна? ‒ запитав Руслан з одинадцятого класу, високий чорнявий хлопець.
‒ Заходь, тільки на хвилинку, бо мене вже вигонять.
‒ Вас? ‒ за хлопцем у клас зайшла його однокласниця Настя.
‒ У нас ще є час, бо вони якраз сіли обідати, ‒ сказав наступний. І за ним у кабінет завалило з півсотні учнів різних класів. Швидко розсілися хто де й пильно втупилися в учителя.

Він знав, що хочуть у нього запитати діти, але вперше за багато років не знав відповіді. Й так мовчки вони сиділи декілька хвилин. У дівчаток на очах блистіли сльози, хлопці просто дивилися поперед себе.

Віктор Іванович вже хотів було щось сказати, та його випередила скромна сором’язлива випускниця Катя. Хоча до цього часу вона дуже рідко брала ініціативу в свої руки, та цього разу перевершила себе:
‒ Це вже все? ‒ і закрила ручками обличчя.
‒ А як же ми? А уроки? А шкільне життя? А куди все оце дінеться? ‒ лавина запитань заповнила кімнату.

Віктор Іванович хотів було щось сказати, та тут піднявся Андрій. Хлопець мав свою думку, і ніколи не боявся висловлювати її, хоча вона не завжди співпадала з думками оточуючих. Може через це всі його й поважали.
‒ Тихо! ‒ махнув рукою. ‒ Ви, Івановичу, відпочивайте. У вас відпустка. А ми до осені цю проблему розрулимо. Як це так, за нас вирішувати, як нам здобувати знання. Так, ми не все робимо так, як треба. Але ж саме тут ми отримуємо не тільки знання, а й досвід, оті елементарні навички, на яких буде будуватися наше майбутнє. І ніяка залізяка не в змозі передати те, що ми отримаємо під час живого спілкування. Відпочивайте, а першого вересня ми покличемо вас у школу. Бо наше майбутнє будуватимемо ми!

Незважаючи на гіркоту від розлуки зі школою, Віктор Іванович йшов додому з піднесеним настроєм.
«Нехай вони забулися формули, не зазубрили теореми, формулювання. Але у їхніх головах вклалися закони світобуття та світосприйняття. Саме те, що дасть змогу їм збудувати нове людяне суспільство».