Де найкраще знайомитися з майбутнім чоловіком, чому юрист почала займатися керамікою і вчити дітей, про Донецький аеропорт, Мавок і Русалок та найсмачніший у світі куліш… Відверто про своє життя розповідає відома на Черкащині майстриня, керівник зразкової художньої студії декоративно-прикладного мистецтва «Сходинки» Позашкільного навчального закладу «Багатопрофільний молодіжний центр» ЧМР, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України Галина Тимошенко, яка завтра святкуватиме свій день народження.
– Пані Галино, розкажіть, де навчалися і чому обрали такий фах?
– Навчалася на юриста. Після школи одразу пішла працювати, та батьки наполягали на вищій освіті. Вибираючи фах, вирішила здобути юридичну освіту, бо тоді це було… модно.
Та за фахом, по суті, не працювала: спершу пішла в одну декретну відпустку, потім – у другу. А далі якось привела старшу доньку Віру на гурток кераміки. З нею спробувала й сама – і закохалася в цю справу. Коли молодшій Марійці виповнилося три роки і потрібно було виходити на роботу, збагнула, що нічого не хочу, крім як місити глину. Про своє бажання спершу розповіла чоловікові, далі – родичам. Усі були здивовані, мовляв, що ж це я надумала.
Та, на щастя, чоловік підтримав – він ніколи не критикує мої безумні, шалені ідеї. Тому й цього разу до моєї заяви поставився лояльно – місити, то й місити. Він же й приніс муфельну пічку для випалювання – добув її десь через знайомих художників. Певно, якби Олександр тоді не став на мій бік, життя склалося б геть по-іншому. А так уже протягом тринадцяти років працюю з глиною.
Спершу дізнавалася про тонкощі справи, вчилася працювати самотужки. Потім почала навчатися у досвідчених майстрів, їздити на фестивалі. Щороку буваю в Опішні, що на Полтавщині, – це справжня столиця гончарства. Там збирається багато митців не тільки з усієї України, а й з-за кордону. Приїжджають відомі скульптори і майстри, проводять пленери. Там зберігаються, відновлюються, шануються наші традиції, тісно переплітаючись із сучасним мистецтвом.
– Зараз Ви працюєте з дітками. Любите свою роботу і за що?
– Обожнюю. Щоправда, аби працювати з дітьми, довелося перенавчатися – в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького отримала ще й освіту психолога. Зараз кажу донькам: коли вони стануть самостійними, обов’язково піду навчатися далі – цікавить декоративно-прикладне мистецтво. Переконана, що людина, яка спробувала працювати з глиною, не зможе відмовитися від цієї справи.
Зараз серед моїх учнів є ті, хто хоче пов’язати своє життя з творчістю. Вони атестовані в спілці народних майстрів, отримують стипендію Президента. Дехто вже робить персональні виставки. Неймовірно ними пишаюся.
– Розкажіть про свою сім’ю. Як познайомилися з чоловіком, скільки років разом?
– Із Сашою зустрілися в університеті, разом ось уже шістнадцять років. Узагалі мала таку собі установку від батьків, що з майбутнім чоловіком найкраще знайомитися під час навчання, тож треба вступати до університету, щоб мати щасливу сім’ю.
Мої батьки з 15-ти років разом. Познайомилися на першому курсі, навчаючись у технікумі. Одружилися, щоправда, пізніше, коли тато повернувся з армії. Але їхні стосунки зародилися ще в такому молодому віці. Сестра зі своїм чоловіком, багато наших із Сашою друзів знайшли одне одного в інституті. Тож і своїм дітям кажу: щоб вдало вийти заміж, треба йти до вишу.
– Як у сім’ї розподіляєте обов’язки?
– У нас у цьому плані рівність. Якщо вранці маю час, то чому ж не прибрати в квартирі? Коли ж завантажена, а в чоловіка є вільна хвилинка, то він охоче береться до хатніх справ.
Олександр дуже смачно готує, а я від цього процесу самоусунулася. На кухні – він неперевершений. Особливо смачним виходить куліш: готує його в казаночку, кладе багато тушонки, грибів, вісім-десять яєць, чимало зелені. Віра, коли їде додому зі Львова, а вона там навчається, завжди телефонує і замовляє таткові улюблену страву.
Олександр багато займається дітьми – ходить на батьківські збори до школи, перевіряє уроки. Тож коли одного вечора він повідомив, що завтра їде в зону АТО, ми були шоковані… Найважче довелося дівчаткам.
– Що для Вас найважливіше у вихованні дітей?
– Щоб мої доньки стали хорошими людьми. Головне – не знання й гарні оцінки з математики чи фізики, важливо, щоб дитина росла чуйною, з добрим серцем, небайдужою до чужого горя. Донькам і діткам, з якими займаюся, завжди кажу, щоб не питали, що держава зробила для них. Важливо, щоб кожен із них щось робив для держави.
У моєї Віри нещодавно була персональна виставка. Вона багато працювала, трудилася допізна. І хоч як важко було, я всіляко підтримувала доньку, казала, що її робота потрібна іншим людям, щоб вони бачили, що сучасне мистецтво є, воно відроджується. До речі, її творчість настільки вразили одну з учениць сімнадцятої школи, що вона написала твір, поділившись враженням про побачене.
– Що найяскравіше пригадується з власного дитинства?
– Якось батьки повезли мене, ще трирічну, на море. Тато постійно носив вуса, і раптом вирішив їх збрити. Уранці прокидаюся, а до мене підходить якийсь чужий дядько, безвусий, хоче мене обійняти. Ридала тоді просто неймовірно. Вимагала, щоб повернули татка назад.
А ще якось на тому ж морі наловили з сестрою велетенських цвіркунів і дресирували їх – вчили стрибати за командою (Сміється, – авт.).
– Вважаєте себе щасливою людиною?
– Так. У мене чудова сім’я, прекрасні батьки, які вже дуже багато років разом і люблять один одного. Вони приклад того, якими повинні бути стосунки в родині. Сподіваюся, що це переймуть і наступні покоління.
Загалом мені здається, що людина, яка має міцну родину, має змогу реалізовуватися в різних напрямках і бути щасливою. Я щаслива, що не стала юристом, а обрала мистецтво. Можу себе реалізовувати і в кераміці, і в дітях, які приходять до мене займатися. Дуже тішуся, коли бачу їхні успіхи, перші персональні виставки. Коли читаю в Інтернеті, що в міжнародному конкурсі взяли участь тисячі учасників із багатьох країн світу, а перемогла моя учениця, від такого ростуть крила.
– Без чого б Ви не могли жити?
– У першу чергу – без моєї родини. А ще без шматочка глини. Певно, це важко зрозуміти, близькі вже змирилися з такою пристрастю. На кухні у нас стоїть дуже великий стіл, третина якого закладена інструментами й матеріалом: глина, форми, стеки. На один бік ми обідаємо, а з іншого – я працюю.
– Вірите в Бога?
– Я б не сказала, що вірю в Бога. Швидше вірю в богів – у природу і погоду, в Мавок Лісових, Русалок. Я вірю, що є сили добра, а є сили зла.
Коли почала займатися народним мистецтвом, вивчати й розуміти символіку, то збагнула: наше – це язичництво. Зараз багато людей повертаються до цієї старої віри.
– Що стало найбільшим випробуванням у житті?
– Донецький аеропорт. Це ще така жива тема… Взагалі тоді відбулося колосальне переосмислення цінностей… Усвідомила, що зараз чоловік живий, а завтра його вже може не бути. Цей стан важко описати словами. Всі образи, якісь непорозуміння відходять далеко на задній план, то все не важливо. Наші суперечки через невимиту чашку чи шкарпетки, залишені не там, – насправді такий дріб’язок. Ну, побуде та чашка день немита, та хай і тиждень. Колись станемо разом і поприбираємо. Це все не варто того, щоб сваритися, сперечатися, псувати стосунки з близькою й рідною людиною. Головне, щоб усі були живі й здорові.
Найсуворішими в житті були останні дні Донецького аеропорту. Тоді багато передумалося, абсолютно з іншого боку подивилася на своє, на наше життя.
– Яку останню книгу прочитали?
– Коли їхала до доньки у Львів, читала в потязі Василя Шкляра «Марусю», але так і недочитала. На жаль, на художню літературу часу фактично немає. До останнього сиджу в Інтернеті – читаю статті, тоді працюю над своїми ескізами. Шкода, що так складається, адже є чимало цікавих речей. Зокрема, хотілося б перечитати всього Шкляра.
– Якби Вам запропонували зустріч із якоюсь відомою людиною, кого б обрали?
– Мабуть, відомого архітектора Василя Кричевського. У нього багато ескізів, орнаменту, який уже в наші часи став народним. У нього неймовірні роботи, було б цікаво поспілкуватися і подивитися, як він працює.
– Розкажіть про свої мрії, до чого прагнете?
– Нарешті осилити персональну виставку, вже кілька років не можу зібратися. Хотілося б, щоб у державі був порядок, стабільність, щоб праця достойно оцінювалася у фінансовому плані. Аби в дітей усе було добре, здійснилися їхні мрії та бажання.
– Що зазвичай робите перед сном?
– Працюю. Коли вже всі повкладаються спатки, до мене приходить муза з чашкою кави – й починаю творити. Звісно, потім уранці вставати важко, тому доньку до школи будить чоловік, готує сніданок, а мені лишає милу записку на столі…
Світлана Лазоренко, фото з архіву героїні публікації
