Бородатий жарт: «На 1 Травня у нас завжди хтось щось садить: одні – картоплю, інші – печінку». От в цьому і полягає вся суть колишнього пролетарського свята від перестройки і до наших днів, тобто вже 35 років як. Ну може 30, бо за Горбачова якісь колони ще шикувалися, але більше опереточні, і всі це розуміли. Так що даремно 2016-го пан В’ятрович почав кидатися на червоне, на той час воно було його дальтонічним маренням і не більше. Солідарність трудящих самоліквідувалася задовго до цього, а вихідні – в наших календарних комбінаціях то нерідко до тижня, – йому б все одно ніхто не подарував. Бо за ці святі дні треба на городі обсадитися, на природі понаїдатися, а може й встигнути з кумом косметичний ремонтик забацать, де не стільки того ремонту як… Відпочити, одним словом, треба.
Про «роль і місце» другого за статусом державного свята в Черкасах свідчило бодай те, що з 1949 року в місті відкрили перший великий парк на його честь. Ще в районі, а згодом області, були необліковні «первомайські» вулиці й кінотеатри, колгоспи і радгоспи, артілі і бригади, ціле нове село зрештою. В 1950-ті ти міг не привітати листівкою близьких та друзів з Новим роком, але так проігнорувати Первомай – це вже, знаєте, класовою незрілістю тхнуло. І у мене, доволі ситуативного філокартиста, таких листівок може ненабагато менше, аніж новорічних, а якщо часів Сталіна й Хрущова – то може й більше. Утім, зазвичай люди не грузили пафосом. Бажали миру і здоров’я, а ще кількома рядками повідомляли про буденні справи – чом би не скористатися нагодою, щоб потім цілого листа не писати – «цілували-обнімали», та й по всьому. Кумач залишався на титулі.
Уникну теми американських «витоків» та радянсько-більшовицького становлення свята. З цікавого хіба те, як свого часу Україна пишалася фактом своєї належності до дебютного європейського Першотравня 1890 року. Щоправда, було то на Галичині, а відтак – і в Австро-Угорщині, та все ж. А потім, вже в роки декомунізації, від своєї причетності до старих лівацьких рухів ми наче як відхрестилася і… з тієї самої причини. Ну таке, типова поведінка пристосуванців.
А от суто черкаський «класичний» Первомай починався із суботника рівно 100 років тому. 1 травня 1920-го «трудящі розвантажували вагони, прибирали вулиці, лагодили зруйновані будинки. Робітниці прали білизну для поранених і хворих червоноармійців. Комуністичні суботники відбулися і в селах повіту. Службовці села Мошен на своїх зборах ухвалили відпрацювати день Першого травня, використавши його для загальної, корисної для всього населення потреби – поставити стовпи для нової лінії від Мошен до Черкас, зруйнованої під час денікінщини».
Так пише стара радянська книжка, можна сказати – перша з історії нового обласного центру Черкаси, а згодом навіть цей скупий фактаж якось розпорошився. Як там було насправді – хто зна, але місцева оргкомісія просікла фішку: отак же можна стільки завгодно безоплатно нагинати! І в червні – серпні організувала ще шість загальноміських ударних добровільних трудових акцій. Окрім безпосередньо додаткової праці на заводах і фабриках робітники завантажили кілька товарняків шпалами, демонтували непотрібні колії, для розширення виробничих площ цегельні розібрали й вивезли з її території кілька будівель. Ближче до осені «гегемон» був залучений до лісозаготівельних робіт. На той час суботники стали й недільниками.
З листопада поширилася практика суто жіночих суботників, перший такий провели 50 працівниць махоркової фабрики. На додатковій зміні вони наводили лад у госпіталі, де чистили посуд, мили палати та прали й лагодили білизну.
Траплялися й спонтанні суботники. Пізньої осені того таки 1920-го влада конфіскувала чотири баржі дров у якогось лісоторговця: чоловік просто не встиг сплавитися. і йому «не пощастило» (дрова пішли на опалення дитячих будинків). І хоча ця незаконна експропріація сталася у будень, пройшла вона «у форматі» суботника, а тривала цілу добу. В результаті одне з першочергових для міста соціальних питань, нехай і «сомалійським» способом, було вирішене. Одним словом, суботник, який розпочався ще 1 травня, так чи інакше тривав до кінця року…
У більш-менш вільних проявах народної першотравневої радості минули два повоєнних десятиліття. Самодіяльність там, виставки, толоки: доцільність того чи іншого ухвалювалася на місцях.
Наджорсткою дисципліною щодо організації парадів країна мала «завдячувати» новому секретареві ЦК з ідеології Михайлові Суслову, то вже середина 1960-х. Відтоді за декаду до свята центральні газети почали друкувати заклики, і лише їх можна було використовувати на лозунгах, транспарантах та просто кричати, проходячи під трибуною. На підприємствах почали розподіляти обов’язки й атрибутику, визначати, хто з червоними пов’язками стоятиме на узбіччі, хто відповідатиме за збір «урочистого інвентаря» загалом і «дорогих портретів» персонально.
То що ж тут відбувалося цього дня років так …десят тому? Без конкретики, адже в основному типово.
«Світлим всенародним святом у пишному зеленому вбранні приходить Першотравень у Черкаси. Зазеленіли сади і парки, зацвіли абрикоси. Місто одяглося по-святковому. Червоними прапорами уквітчані вулиці й площі. На фронтонах жилих будинків, підприємств і установ портрети Маркса, Леніна, керівників партії й уряду. Полум ’яніють транспаранти з першотравневим закликами ЦК КПРС.
… Хороший настрій у черкащан. На власному досвіді вони переконалися, що з кожним стає все кращим. Змінює своє обличчя наймолодший обласний центр республіки. З настанням весни великі роботи розгорнулися по благоустрою міста. На вулицях Карла Маркса, Кірова, Гоголя замощуються дороги, асфальтуються тротуари. В місті зараз більше двохсот будівельних площадок. Споруджується багато житлових будинків, в цьому році більше тисячі сімей черкащан справлять новосілля.
Жваво йде торгівля в магазинах міста. Напередодні свята торговельна сітка збільшилася на три одиниці. В селищі хіміків відкрито промтоварний магазин, на Комсомольській вулиці – гастрономічний, на розі вулиць Шевченка і Пушкіна – продовольчий (стара одноповерхова будівля теперішнього супермаркету «Казбет»).
Ось біля головної трибуни на вулиці Урицького (Хрещатику, де тоді й проходили демонстрації) появляється грузовик. В його кузові – верстати, швейні машини, лещата. За верстатами – юнаки, за швейними машинами – дівчата. «Станемо кваліфікованими виробничниками!», – такий лозунг висить на кабіні грузовика. З хорошою видумкою були оформлені колони шкіл № 1, 2, 3, 4, 6, 11, 17.
… Напоєний пахощами весни, вітер колише червоні прапори, які гордо майорять над святковими Черкасами. З гучномовців далеко розносяться пісні, складені народом на честь мудрої партії, Радянської країни та її чудових людей».
Модний контекст від дизайнера Віктора Черкаського: «Для демонстрації наші жінки приберігали найкращий, найновіший одяг. Спідниці «сонце-кльош», плащі як прохолодно, стрічки у волоссі… Із взуттям було складніше. Колона йшла через усе місто, тому туфлі-«шпильки», як би не хотілося, прирівнювалися до самогубства. Але ж кожна жінка мала туфлі-«лодочки»! Чоловіки були у костюмах, при краватках та найкращому взутті, інколи спеціально придбаному в універмазі».
Як школяр, я долучився до парадів дещо пізніше згаданих Віктором Черкаським 1970-х. Від нас теж вимагали дрес-коду, то назавжди – «білий верх, чорний низ». Але нічого, пару годин можна було й відмучитися. Спочатку клас (як і десятки інших з усього міста на ближніх кварталах) з годину тупо стовбичив у засідці між «Дитячим світом» і «Лакомкою». А потім, по команді «пашлііі!!!», треба було увіпхатися в колону, яка рухалася від «Дружби народів». Там, періодично пострілюючи льотками в чужі кульки з гумки, прив’язаної між пальцями, з десяток разів якимось диким ревищем уславити рідну партію та її мудре керівництво, яке чомусь тоді частенько вмирало. Грусть-печаль, одним словом.
Зате потім, після демонстрації – на котресь Дніпро: або на пляж, відкривати сезон, або ж якщо ще холодно – до кінотеатру. То було вже у першій половині 1980-х.
Протестом проти формалізму стали «неофіційні збори» учасників в буфетах. Звісно – вже після демонстрації, хоча в ті часи, коли черкаський парад рухався ще по Урицького, дехто й до параду встигав заскочити у «Струмок». Тому, за вказівкою начальства з будинку навпроти, інколи саме цього дня до обіду «Струмок» раптово зачинявся на «переоблік».То були дрібні капості місцевих посадовців, але «на державному рівні» до 1 Травня наполегливо рекомендувалося народ радувать. Хоч би елементарно – дефіцитами.
У наступні чверть століття – все згідно сталої ще із середини 1960-х традиції. У Черкасах хіба демонстрації перемістилися на бульвар Шевченка. 1 травня 1990-го керівництво СРСР і КПРС востаннє піднялося на трибуну мавзолея, аби помахати народові ручками. І в прямому значенні, і в переносному.
