Кажуть, що цього дня 125 років тому Олександр Попов «придумав радіо». Власне – доповів про доконаний факт на засіданні фізико-хімічного товариства у Петербурзі. Але то було давно й далеко, хоча «7 мая – День радио» у відривному календарі я теж пам’ятаю.
Перша потужна хвиля радіофікації «накрила» райцентр Черкаси ще 1932 року. А наступного про успіхи оповіщення йшлося вже як про здобуток в межах усього району. Мовою оригіналу це звучало так:
«Черкаський район почав радіофікацію з 1933 року. Зараз у районі 720 радіоточок, з яких 58 у користуванні організацій та 622 в індивідуальному користуванні. Треба визнати, що розгортання радіомережі у нас все ще недостатнє. Ближчим завданням мусить бути організація радіотрансляцій по селах району, що дасть можливість посилити радіофікацію селі, в першу чергу, культосвітні заклади та колгоспи».
720 радіо-одиниць у цілому районі наче й не вражають, та пам’ятаймо, що в самих лише Черкасах тоді проживало 40 тисяч люду та налічувалося близько тисячі приватних та адміністративних будівель, а такі радіофікувалися насамперед.
Тож простенькі «ЗІФ-2», «СВД-1», дещо пізніше – «Піонер» та «КІМ», слугували інтер’єрно-інформаційним наповненням здебільшого начальственних кабінетів. А мати радіо у помешканні прості громадяни могли лише за умови реєстрації апарата на вузлі зв’язку та у міліції. Спеціалісти перевіряли діапазон частот та надавали дозвіл на експлуатацію пристрою. З цього моменту щасливий власник гучномовця потрапляв у поле зору органів як потенційний переповідач новин з усіма можливими для нього наслідками. І якщо ви вважаєте, що така норма була обов’язковою лише в найгірші часи сталінізму, то помиляєтеся: обов’язкову реєстрацію радіоприймачів, а тепер вже й телевізорів, відмінили лише з 1 січня 1962 року. До речі, як і окрему абонплату за користування ними.
Справжня радіореволюція в країні розпочалася вже після війни, коли в побут увійшли «Рекорди». Другим номером в повоєнному «рейтингу популярності» були відносно компактні «Москвич» та «АРЗ». Якось колекціонер вінтажної радіотехніки Володимир Вотінов зізнався, що довго вважав «АРЗ» продукцією лише Олександрівського радіозаводу, та одного разу натрапив на модель, панель якої прикрашав не Кремль, а київський пам’ятник Богданові Хмельницькому. З’ясувалося, що випускали їх у Запоріжжі і в такий спосіб українські виробники продемонстрували свій національний гонор. Щодо “Москвича”, то його поява була пробним каменем у впровадженні пластмасових корпусів, що прийшли на зміну дерев’яним.
Повертаючись до теми української радіоіндустрії, слід сказати, що в її становленні гучне слово було й за Дніпропетровськом з добротною серією «Дніпро»: від «Дніпро-1» до «Дніпро-58».
А ось елітним радіовиробом, що з другої половини 1950-х прикрашав вітальні високого партійного начальства, бо й справді неофіційно вважався статусним предметом інтер’єру, був приймач «Звєзда-54». Корпус – «під рубін» або «під малахіт», яскрава зірка на панелі, шкала із заворожливим підсвічуванням, вишукана ретро-форма. У «Звєзди-54» особлива історія. ЇЇ випуск готували до 75-річчного ювілею Сталіна, але той не дожив і шедевр з’явився незадовго до 10-річчя Перемоги. До цієї дати появу приймача на полицях магазинів і приурочили – чи то офіційно, чи просто у народі.
З утворенням Черкаської області справа поширення радіо набула республіканського значення, оскільки обласні центри за визначенням мали радіофікуватися максимально. І кожен такий повинен був наповнювати радіоефір власним інформаційним продуктом. Тобто «Говорит Москва», «Говорить Київ» – само собою, але земляки якнайшвидше мали почути й голос Черкас. І пролунав він вже 31 січня 1954 року, тобто вже через три з лишком тижні після набуття чинності Указу про утворення Черкаської області.
Максимально швидко проходив і, так би мовити, зустрічний процес радіофікації Напевне усім відомий вислів «глухий провулок». А чому «глухий»? Тоді всі знали: тому що на кутку «не балакає радіо». Тільки одного 1955 року «озвучили» черкаські вулиці Паризької Комуни, Енгельса, Ватутіна та 35 власне отаких провулків.
Довгі роки «Голос Черкас» линув то з приміщення то Першої музичної школи на тодішній Свердлова, а тепер – Байди Вишневецького, то з давно знесеного будинку на розі теперішніх Смілянської і Хрещатика, але чули його тоді далеко не всі охочі: повна радіофікація міста завершилася лише з початком 1960-х. Утім – все це відносно, адже місто будувалося, тож і нові будинки радіофікувалися.
Окрім настінних «брехунців», радянська промисловість випускала чимало моделей стаціонарних та переносних радіоприймачів, які ловили довгі, середні і короткі хвилі. Останні називалися транзисторами і масово увійшли в міський побут вже ближче до кінця 1960-х.
