Черкащанка Анастасія Величко захоплюється психологією, спортом та кулінарією. У свої 22 роки дівчина знає, як це боротися за власне життя. Вона переборола онкозахворювання й про свій досвід розповіла журналістам інформаційного агентства «Нова Доба».

Я жила в Полтаві та навчалася на психолога. Якось стала себе погано почувати: з`явилася слабкість, температура, потім стало важко ходити. Самопочуття погіршувалося поступово. Закінчилося тим, що я не могла спати, лише лежала на підлозі й намагалася витримати больові спазми. Це тривало чотири місяці.

У Полтаві мене довго обстежували: оглядали гастроентерологи, терапевти, гематологи, – не могли зрозуміти, що не так. Виходить, що три-чотири місяці лікували незрозуміло що. У черкаській обласній лікарні був установлений правильний діагноз. Коли медики подивилися аналізи, історію лікування, то сказали, що картина була спочатку зрозумілою.

Дуже важко морально, коли не знаєш, що з тобою. Ніхто з мого оточення навіть не міг передбачити, що так станеться. Я нервувала, оскільки доводилося постійно спростовувати різні варіанти захворювання, як ВІЛ чи туберкульоз.

З перших днів, як дізналася, що в мене онко, я сказала, що лікуватися не буду. Що я втомилася і ми можемо їхати додому. Почалася істерика. Заспокоїлася, лише коли поговорила із завідувачкою гематологічного відділення Черкаського обласного онкологічного диспансеру. Вона пояснила, що все буде добре, треба трошки потерпіти, і я повірила.

Від батьків я не отримала адекватної реакції. Ніхто не очікував такого діагнозу. Мало хто думає, що може зіштовхнутися з онкологією, так було і в мене. Рідні дуже занепокоїлися, коли почули про відмову, оскільки знають, що якщо я щось вирішила, то так і буде. Саме лікарі підштовхнули мене змінити рішення.

Мене не було в Черкасах чотири роки. Коли приїхала додому, то не хотіла, щоб хтось дізнався про хворобу, бо відчуття жалю для мене неприйнятне. Я розуміла, що більшість дзвінків, візитів будуть через те, що їм мене шкода, а я цього не люблю. Лікування онкозахворювання дороговартісне, а я не хотіла створювати матеріальних проблем родині, проте була категорично проти поширення дописів із проханнями допомогти, але довелося погодитися.

Лікування основної хвороби, після діагностування, почалося в квітні минулого року. Шостий курс агресивної хіміотерапії пройшов в серпні. У вересні було контрольне обстеження. Зараз ще триває лікування від супутніх наслідків.

У моєму випадку, моральна підтримка лише ускладнювала ситуацію. Коли людина хворіє, їй потрібно налаштуватися на довготривале лікування, а тобі кожен день по кілька разів кажуть: «Ти сильна, ти впораєшся», хоча цього не просиш, бо й так знаєш. Це починає дратувати й хочеться залишитися на самоті.

Під час лікування, я думаю, найважливіше, аби рідні поважали вільний простір людини, яка хворіє. Тобто, не потрібно втручатися зі своїми фразами: «Усе буде чудово, ми тебе будемо підтримувати», просто потрібно бути спокійними й не починати істерик.

Є люди, які дуже спокійно ставляться до діагнозу та лікування, приймають як належне. Я зіштовхувалася з різними випадками, бачила, як люди помирали. У цьому немає нічого страшного, більше лякає реакція родичів. Тобто, є люди, які з розумінням ставляться до ситуації, усвідомлюють, що є вибір лікуватися або скласти руки, як я хотіла зробити спочатку. А деякі плачуть цілодобово і думають, що це дуже сильно допомагає, хоча насправді вони дестабілізують власний настрій. І ти від цього нікуди не подінишся. Або ти дуже стресостійкий і можеш ізолюватися усередині себе, або це рано чи пізно втрутиться в твою психіку, оскільки хіміотерапія безпосередньо впливає на нервову систему.

Коли приходили волонтери та лікарі, й розмовляли, ставало легше. Після другого курсу хіміотерапії, коли імунітет падає настільки, що тобі не можна без маски виходити навіть у коридор, по суті, до тебе нікому не можна заходити, я просто не витримала. Зібрала речі сказала, що пишу відмову від лікування і їду додому. Це була істерика. Тоді в палату прийшла виконуюча обов’язків завідувачки відділення, дуже мудра жінка, їй знадобилося кілька хвилин, щоб мене заспокоїти.

Коли я зараз обертаюсь назад, то вдячна долі, що так усе склалося. Я жила не зовсім так, як треба. Майже чотири роки я була з людиною, з якою не хотіла б бути, у місті, яке не приносило мені щастя. А коли все робилося з таким настроєм, то нічим хорошим не закінчилося б.

Буває, що після хвороби в деяких людей з’являється маніакальне ставлення до їжі, звичок. У мене такого немає, я вважаю, що найголовніше – це моральне здоров’я. Коли я відчуваю, що стає важко на душі, то звертаюся до психотерапевта.

Я думаю, тим людям, які тільки дізналися про свій діагноз потрібно дати час побути самому та заспокоїтися. Читати книжки, фільми, фільтрувати інформацію, яка поступає від знайомих. Бо під час лікування мені скидали молитви, різні дієти, альтернативні народні методи лікування онко. Хворі дуже вразливі й можуть не дуже адекватно реагувати.

Найважливіше, знайти лікаря, якому ти довіряєш. І пройти весь шлях лікування з ним. Якщо в твоєму місті його немає, то треба звертатися в інші медичні заклади. Хоча я пишаюсь черкаським гематологічним відділенням, оскільки там працюють дуже кваліфіковані лікарі.

Матеріал підготувала кореспондентка інформаційного агентства \”Нова Доба\” Дар`я Роженкова. Проєкт «Сильні: відверті історії людей, які перемогли онкологію» реалізовано за сприяння кафедри журналістики, реклами та PR-технологій ЧНУ ім. Б. Хмельницького

Світлина із сторінки героїні в Instagram