Про роботу лікарняних клоунів, дружбу з доньками, суп-пюре з гарбуза, любов до себе й миття посуду розповідає волонтер, психолог і тренер у Центрі розвитку сім’ї «I\’M Family» Вікторія Дорошенко, яка сьогодні святкує свій день народження.
– Пані Вікторіє, розкажіть, де навчалися і чому обрали саме такий фах?
– За першою освітою я вчитель української мови та літератури. Чому саме ця спеціальність? Певне, в той період, а це був кінець 90-х, лише одиниці могли обирати, де здобувати освіту і яку саме. Мене цілком влаштовував гуманітарний напрямок, тому й пішла на філфак.
А далі – одруження, один декрет, інший. Та хоч і займалися вихованням доньок, все ж не переставала розвиватися, займалася самоосвітою. Змінила чимало різних робіт: була страховим агентом, долучилася до підприємництва. Але швидко довелося згорнути свою діяльність. Річ у тім, що здебільшого продавала дитячі іграшки, весь товар був китайським, відповідно низької якості. Аби мати прибуток, мусила говорити неправду покупцям, що для мене було неприйнятним. Тому закрила підприємницьку діяльність: влаштувалася менеджером з реклами в одній із міських газет. Потім пішла офіс-менеджером у Торгово-промислову палату. Та часто відчувалося невдоволення, ніби займаюся не тим…
Якось для своїх колег та їхніх дітей вирішила до Нового року організувати тепле сімейне свято. Тоді й зрозуміла, що це моє, і треба зайнятися організацією свят для дітей і дорослих на серйознішому рівні.
Хотілося робити щось неординарне, яскраве, дарувати позитив. Так з’явилася клоун Домісолька, разом з якою вчилася ламати старі установки, насаджені ще в дитинстві, типу «так не можна», «ану будь скромнішою», «поводься стримано»…
А в 2010-му році вирішила здобути другу вищу освіту – вчилася на психолога в Києві. Для мене це був своєрідний курорт, бо раз на квартал виїжджала в столицю на сесію. Всі проблеми лишала вдома, туди їхала геть пуста. Поверталася ж наповнена, з новими ідеями і цілями.
– Як з’явилися «Лікарняні клоуни»?
– У житті сталася трагедія – захворіла мама. Їй невчасно поставили діагноз, і коли привезли до лікарні, вже не можна було допомогти. Мама пішла з життя наступного дня…
Тоді відчула, що, крім організації свят, треба займатися чимось глибшим і важливішим. Подумалося про створення лікарняних клоунів – таких собі веселих чоловічків, які б приходили до діток і хоч на кілька годин дарували радість, відволікаючи від постійного болю та сірих стін у палатах.
Та й для мене самої то була своєрідна реабілітація, таке собі лікування сміхом. Бо хоч у душі боліло, але мала радіти й жартувати. Та сміхотерапія допомогла пережити тяжку втрату.
А відтак брала участь у майстер-класах, розбираючись у темі «Лікарняних клоунів», переймаючи досвід у європейських, російських майстрів, де цей рух значно розвинутіший…
Тоді почалося АТО. Звісно, я не могла стояти осторонь. Рівень тривоги зашкалював, боялися, що ця біда торкнеться кожного міста. На «Лікарняних клоунів» перестали реагувати в лікарнях: батьки переживали, де взяти гроші на лікування. І я зі своїм червоним носиком не могла зарадити їхньому горю.
Тому пішла туди, де могла допомогти – влаштувалася в Центр реабілітації учасників АТО. А тему «Лікарняних клоунів» лишила на потім. Так само відійшла від організації свят, бо важко було радіти й веселитися, коли щодня працювала з людьми, які пройшли війну. Було відчуття, ніби існувала в паралельних реальностях…
Наразі ж працюю психологом у Сімейному центрі.
– Ви виховуєте двох доньок, розкажіть про свою сім’ю.
– З чоловіком чотири роки тому розлучилися, але спілкуємося, маємо хороші дружні стосунки. Старшій донечці Олі невдовзі виповниться 15 років. Менша – Катя. В дівчат різниця рік і вісім місяців. Неймовірно творчі, мають силу-силенну задумів і планів.
Обидві малюють. Переживала, що буде суперництво, а вийшло навпаки: вони щиро захоплюються творчістю одна одної. Значить, робила все правильно, коли є такий чудовий результат. Хоча завжди отримувала багато критики з приводу виховання дітей. Часто чую, що багато їм дозволяю. Приміром, коли дитина втомилася й просить не йти в школу, дозволяю побути вдома, адже дні для розвантаження теж потрібні. І, зрештою, вони самі дійшли висновку, що навчання краще не пропускати, бо це впливає на оцінки. Але то було їхнє усвідомлене рішення.
– Що для Вас було найважливішим у вихованні дітей?
– Створити атмосферу щастя, затишку, довіри в домі. Думаю, відсотків на дев’яносто мені це вдалося. Для себе вирішила, що мушу бути щасливою, щоб дітям було з кого брати приклад. Це основа, яка закладається в дитинстві, з батьків.
Важливо бути друзями з доньками, щоб між нами була довіра. Мені в дитинстві цього не вистачало.
Виховувала любов до себе, адже без цього важко – якщо маєш якісь глобальні претензії до себе, навряд чи вдасться порозумітися з іншими.
– Як розслабляєтеся після важкого робочого дня чи тижня?
– Коли приходжу виснажена й втомлена, хатні справи одразу відходять на другий план. Роблю не те, що треба, а що хочеться.
Мабуть, у повних сім’ях, де є чоловік і дружина, така поведінка недоречна. Та коли любиш людину, можна на щось закрити очі. Зрештою, треба правильно розставляти пріоритети: важливо, щоб було чисто в хаті чи щоб дружина була здорова? Так само треба ставитися до себе. Оте «неприбрано» відкладаю на потім, а сьогодні ми дивимося цікавий фільм чи мультик. Завтра встаю на годину раніше і швиденько наводжу лад. Із поганим настроєм я це робитиму в два рази довше.
– Про що Ви мрієте?
– Стрибнути з парашутом, політати на повітряній кулі, відвідати з дітьми «Діснейленд» у Франції. А ще ніколи в житті так не мріяла про автомобіль, як у цьому році.
Якби мала солідну суму грошей, допомогла б відкрити хоспіс у Черкасах. Адже це дуже гостра проблема для області. Хотілося б, аби невиліковно хворі решту життя могли провести в достойних умовах, а сім’я могла жити своїм життям. Бо ми народжуємося, щоб радіти, а не щоб мучитися і страждати.
– Вірите в Бога? Часто ходите до храму?
– Вірю, але в церкву не ходжу. Нам часто розказують, як правильно жити, але коли бачиш іншу сторону цього «правильно», приходить розчарування. Щоб вірити в Бога, до церкви ходити не обов’язково. Хтось там, на горі, мені потрібен без додаткових людей, які можуть щось про нього розказати.
– Що вважаєте найбільшим досягненням у житті?
– Те, що стала мамою, це найбільше досягнення в житті кожної жінки. Те, що займаюся улюбленою справою і не виконую чиєсь «хочу».
– Що зазвичай робите перед сном?
– По-всякому буває. Іноді мию посуд, іноді дивлюся фільм і засинаю під нього. Часом у думках планую наступний день чи тиждень. Буває, що їм перед сном, залежно від емоцій, пережитих за день.
А, зрештою, головне – лягти спати в хорошому настрої, поцілувати дівчат, побажати доброї ночі.
– Яку останню книгу прочитали? Чим запам’яталася?
– Останнім часом читаю здебільшого книжки з психології. Рекомендую Шона Кові «Сім навиків високоефективних підлітків». А от художні, певне, років зо два не читала. Люблю найбільше Люко Дашвар, часто перечитую Ліну Костенко – все, що потрапить до рук.
– Якби можна було повернути час назад, що б Ви хотіли змінити в житті?
– Нічого б не змінювала. Бо всі ситуації, люди, які зустрічалися, зробили мене такою, якою є зараз. Буває, чую від друзів, що було б добре повернутися в шкільні роки. Я ж радію, що цей період скінчився. Мама колись хотіла повернутися в студентські часи. А я не скажу, що вже так солодко тоді жилося: грошей було обмаль, жила без розкошів, з бібліотек не вибиралася, займаючись безглуздим переписом книжок.
– Якби запропонували зустріч із якоюсь відомою людиною, кого б Ви обрали?
– Певно, це був би Нік Вуйчич. Шкодую, що цього разу, коли приїздив до Києва, не пощастило з ним зустрітися. Це єдина людина, яка може дати того чарівного стусанця, щоб ти нарешті почав жити, а не скаржитися.
Більшість із нас мають усе для щастя, натомість є люди, яким живеться значно гірше: вони не можуть обійняти свою дитину, бо не мають рук, не можуть ступити на мокрий золотавий пісочок, бо не мають ніг… Треба просто цінувати, що маємо. Це вже чимало.
– Чи любите готувати? Яка страва вдається найкраще?
– Обожнюю готувати й експериментувати на кухні. Люблю різотто – і м’ясне, й овочеве. Діти люблять млинці, тож в суботу, коли не поспішаю на роботу, сніданок починається з них. Люблю щось випікати, коли швиденько склала-замаринувала – і в духовку. Півгодини – і на столі шедевр, а я – молодець, бо сотворила смакоту (сміється – авт.). Люблю все, що готується в глечиках. Торік відкрила для себе суп-пюре з гарбуза з вершками. Обожнюю бабусин квасолевий суп. На жаль, уже готувати можу його лише я…
Звісно, смажену картоплю ніхто не відміняв. Та й узагалі оте вміння «з нічого зробити щось», коли маєш в асортименті картоплю, цибулину й морквину, мені, як і більшості українок, властиве.
А ще донька старша любить готувати, сама навіть тісто замішує. Менша влітку робила пресмачнючі кекси-мафіни. Правда, кухня тоді плаче й просить, щоб її помили, але то дрібниця.
– Вважаєте себе щасливою людиною?
– Так, адже маю все, щоб бачити, жити, насолоджуватися, відчувати, смакувати… Все є: діти, які мене люблять, тато й сестра, улюблена робота. Я щаслива.
Світлана Лазоренко, фото з архіву героїні публікації
