«З досвідом, – зізнається медик, – приходить розуміння того, що помилитись ти не маєш права. Та і пам’ять не зітреш: багато чого бачив, багато сприймається по-іншому. Але я не вмію нічого іншого робити. І справді люблю свою роботу. Тому якщо за одне чи навіть кілька чергувань я врятую хоч одне життя або не дозволю людині вмерти – впевнююсь, що знаходжусь на своєму місці». Про долю одного зі своїх працівників розповідають в КНП «Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф ЧОР».

Мама все життя пропрацювала фельдшером, батько – військовим медиком. Тож маючи такий приклад перед очима, хлопчик обрав собі професію ще в школі, вибравши фах «анестезіологія та інтенсивна терапія». Потрапивши на «швидку», зрозумів: тут робота дуже подібна до роботи анестезіолога-реаніматолога, особливо в ургентних ситуаціях.

– Різниця в тому, що в нас немає часу на обстеження. Лабораторно-інструментальні методи об’єктивно обмежені, ми працюємо «руками-очима-вухами-досвідом». Маємо швидко визначитися з попереднім діагнозом, надати екстрену допомогу в критичних ситуаціях. Тому працювати не легше, ніж у тому ж реанімаційному відділенні, – ділиться думками медик.

Найбільше в роботі запам’ятовуються масові виклики, коли багато постраждалих. Це завжди важко, бо фахівці на місці мають зорієнтуватись у медичному сортуванні. Є свої принципи та чіткі критерії, за якими вони повинні діяти в таких ситуаціях: що робити, як саме та кому першому мають надавати допомогу, кого перш за все відправляти з бригадою та інші дії. А ще завжди є друзі або родичі постраждалих, які «краще» знають, що потрібно робити медикам на таких подіях.

Негативно лікар ставиться до зневаги, тому найгірші виклики – в розважальні місця. А ще ображає «неколегіальна поведінка». Бо все частіше колеги вважають, що вони розумніші, досвідченіші та ставляться до «швидкої допомоги» як до служби таксі й можуть показувати зневагу перед пацієнтами та іншими колегами. Але Андрій Михайлович впевнений: найважливіше в цьому житті – просто залишатися Людиною.