Один абзац. «Я тобі з автомата дзвоню…»

Один абзац. «Я тобі з автомата дзвоню…»

У часи, коли квартирні телефони були розкішшю, містяни активно користувалися громадськими. Одні з них кріпилися на стінах будинків, але позаяк такі не мали звукоізоляції, народ намагався дзвонити з інших. Такі називалися «телефонними будками». Втім, там приватність розмови теж не гарантувалася, оскільки в секціях-рамах жовтих кабін часто бракувало скла, а якість зв’язку завжди бажала кращого. Інколи доводилося кричати так, що твої секрети могли чути й на протилежному боці вулиці.

Загалом будок вистачало. Інша річ, що не всі працювали. Заходиш, зачиняєш двері. Перед тобою на єдиній глухій стінці – сірий агрегат з чорною трубкою, яка трохи пахне механікою, а більше тим, хто дзвонив щойно. «Двушка2 у вічко (згодом і 1+1), крутиш диск… Раптом з’єднання не відбулося, тоді натискаєш «Возврат монет». Тут вже як пощастить. Якщо автомат твою вимогу ігнорить, тоді або посмикати лапку, на якій висить трубка, або просто по ньому добряче влупашить (те саме змушувало працювати мало не всю радянську побуттехніку).

Один абзац. «Я тобі з автомата дзвоню...»

А пізніше ми натискали кнопки. Але таки ні. Коли були кнопки, ми, здається, вже телефонували картками. Пам’ятаєте? То1990-ті – початок 2000-х. Картки на певну кількість хвилин як теперішні банківські, тільки з маленькою схемкою. Діти їх навіть колекціонувати почали. Траплялося, картки забували в автоматах. Може тому, що з часів монеток ми звикли, що послуга одноразова. Натрапиш на таку знахідку і після певних маніпуляцій на зеленому чи оранжевому екранчику бачиш, чи залишилися на картці хвилини. Останнім для часом дзвонити можна було задарма, та телефони-автомати це все одно не врятувало. Останні з них демонтували цьогоріч…

Один абзац. «Я тобі з автомата дзвоню...»

Реклама

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x