Світлана Мороз про гендерну рівність та адвокацію

Світлана Мороз про гендерну рівність та адвокацію

Днями Черкаси відвідала відома в країні правозахисниця, одна із засновниць Мережі жінок України, які живуть з ВІЛ БО «Позитивні жінки», голова правління міжнародної благодійної організації Євразійська Жіноча мережа зі СНІДу Світлана Мороз. Під час тренінгу «Лідерство спільнот в досягнені гендерної рівності», що відбувся в Черкасах 25 липня, журналістам «Нової Доби» пощастило поспілкуватися з нею.

– Чи були ви до цього в Черкасах?
– Так, це мій третій чи четвертий візит в Черкаси. Вони більше приватні, ніж робочі. Перший візит був, коли ми проводили стратегичне планування організації «Позитивні жінки». Ми тоді перебували на стадії становлення і розвитку. Зараз це інша організація. В неї більше сили, більше експертності, більше можливостей. В Черкасах, як осередок національної організації, дівчата дуже великий прогрес зробили за останні пару років. Думаю, на це сильно впливають лідерські вміння організаторок. Завжди від лідерок багато залежить. Це незаперечний факт. Якщо лідерки можуть надихати і вести за собою, то завжди від цього буде хороший результат. Вони говорять вже не лише від себе самих, а й від групи жінок, з якими вони постійно працюють. І я дуже рада, що є зараз відділення саме в Черкасах. Я бачу реальні успіхи реальних жінок. Це для мене велика перемога, що все більше і більше жінок, які живуть з ВІЛ, об᾿єднуються.

– У чому різниця перших кроків, які робили раніше, і того, що маєте робити зараз?

– Дуже сильно відрізняється. Я починала свій активістський шлях у 2000 році, коли в нас було просто питання життя і смерті, виживуть чи ні, люди, які живуть з ВІЛ в Україні. Тоді найголовнішим пріоритетом був доступ до антиретровірусного лікування. Всі решта питань не були пріоретизовані. Потрібно було просто вижити. З приходом широкомасштабної антиретровірусної терапії наші пріоритети змінилися. Зараз ми більше говоримо про права, голос спільнот. Навіть якщо є доступ до лікування, в нас багато людей залишається за бортом послуг, що надаються. Вони піддаються дискримінації, різному виду насилля, у тому числі від цього страждають і жінки.

– Чи змінилася мета саме Вашої діяльності за ці роки? Чим пишаєтеся і які завдання нині?
– В якийсь момент життя привело мене в активізм, який спрямований конкретно на жінок, на досягнення гендерної рівності. Зараз це мій конкретний порядок денний. Я працюю над тим, щоб ми могли інтегрувати фемінізм, гендерну рівність, в те, що ми називаємо заходи у відповідь на епідемію ВІЛ. Для мене важливо, щоб ми говорили про подолання епідемії ВІЛ в контексті гендерної рівності, щоб ми дивилися через іншу призму, щоб ми бачили, що ми робимо успішно, а що неуспішно для чоловіків і жінок. Бо гендерна нерівність робить жінок більш уразливими і забирає в них можливість отримувати допомогу, просити захисту від насилля. І багато різних факторів. Особливо нам будуть важливі вагітні жінки і питання профілактики передачі ВІЛ від матері до дитини.
В Україні багато успіхів і ми зараз активно залучені в різні процеси по досягненню нульової вертикальної передачі ВІЛ. Ще багато важливих справ залишається, адже й досі, незважаючи на весь прогрес у жінок виникають питання з якісною медичною допомогою і ставленням. Також ми постійно чуємо скарги наших жінок про розголошення таємниці діагнозу, що з ними спілкуються як із другосортними пацієнтками. Жінкам доводиться отримувати неприємний досвід у стінах медзакладів. Хворі, навпаки, очікують допомогу і підтримку, а медперсонал демонструє дискримінаційне і нетолерантне ставлення.

– Які кроки, на вашу думку, треба вживати, щоб представники державних структур змінювалися?
– У першу чергу потрібні закони, які будуть орієнтовані на дотримання фундаментальних прав людини. Варто прибрати дискримінацію за наявністю ВІЛ-статусу з українського законодавства. Друге, що важливо, – це мобілізуватися самим людям для того, щоб відстоювати свої права. Чим більше ми будемо створювати судових прецедентів, чим більше будемо скаржитися на дискримінацію і виходити на мітинги, подавати альтернативні або тіньові звіти в договірні органи ООН, тим більший буде ефект від наших дій. Це мають бути дії різні. Важливо, щоб ми це робили з єдиної позиції, мобілізовано, прицільно, підтримуючи один одного та одна одну, максимально налагоджуючи зв᾿язки з правозахисниками/цями.

– Чи є у вас позитивний приклад такої діяльності?
– Так. Наприклад, завдяки ВІЛ-позитивної правозахисниці з Одеси ми відсудили право людям, які живуть з ВІЛ, усиновлювати дітей. Активізм однієї жінки вплинув на долі багатьох людей. Те, що одна смілива жінка судилася з Мінздравом, вплинуло на те, що ВІЛ-інфекцію прибрали із переліку хвороб, заборонених для усиновлення. Це дуже круто і дійсно надихає. Також ми досягли доступу до екстракорпорального запліднення для ВІЛ-позитивних жінок. Це був довгий шлях, але ми прибрали цю заборону. Такі речі дуже важливі для нас. Це не стільки про пігулки, скільки про наші права.

– Чи є у вашому житті певне кредо і що б ви хотіли сказати всім жінкам, які відчувають на собі гендерну нерівність?
– У мене немає кредо, воно змінюється з роками. Але жінкам хочу сказати, що вони не самотні в тих почуттях, які переживають, і що є можливість отримання допомоги від тих, хто це вже пережив і знайшов сили з цим іти далі. Мені свого часу пощастило зустріти таких людей. І мені важливо, щоб ті, хто сьогодні живе з ВІЛ, почули мої слова. Звертайтесь у жіночі організації, тут є жінки активістки, які підтримають, надихнуть і дадуть багато необхідної інформації. Пам᾿ятайте: перший шлях до успіху, це прийняття свого ВІЛ-статусу і надання собі дозволу бути щасливими.

Реклама

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x