Відома діячка в галузі культури, політик та громадська діячка, завідувачка сектору культури, молоді та спорту Драбівської райдержадміністрації Світлана Орел у проєкті «Нової Доби» «Незалежність: 29».

 

– Які три людини змінили Ваше життя?

– Якщо дивитися на ті роки, які вже пережив то розумієш, що дуже багато буває несподіванок у житті. Коли ці несподіванки позитивні, на них не звертаєш увагу. А коли в житті трапляються неприємності, невдачі, біль, тоді ти розумієш, що повинні бути люди, які залишаються біля тебе і які повертають тебе до життя. Першою людиною, яка буквально поставила мене на ноги, була моя мама. Якось вона сказала мені таку річ: «Хто б про тебе що б не говорив, ніколи не слухай. Достатньо того, що знаєш про себе ти і твої близькі. Все решта хай ніколи не буде тобі в житті перешкодою». Другою такою людиною можу назвати свого брата. Це людина, на яку я завжди можу покластися в усіх життєвих ситуаціях і довіритися в усьому. Третьою людиною, яка змінила моє життя, стала моя онучка. Це маленька краплинка світла, якій буде скоро чотири роки. Вона показала мені, що все, до чого прагнеш, і хочеш бачити в дітях, не завжди здійснюється, але воно не зникає, а передається онукам. Кажуть, що вона на мене схожа, і я в ній бачу живе втілення поняття «позитив». Ми назвали її Златою, і я дуже хочу, щоб вона була золотою людиною і виросла людиною з великої літери.

 

– Коли і де Ви востаннє відпочивали на Черкащині?

– Чомусь за останні роки фактично я можу сказати ніде. Я можу відпочивати і в себе на подвір᾿ї. Головне, щоб був моральний затишок. Я можу отримувати задоволення і відпочивати, навіть працюючи на городі. У мене 120 кущів троянд, є де косити, є де прибирати. Але це не заважає мені відпочивати. Навіть навпаки: коли я спокійна в душі, тоді я відпочиваю. Щоправда зараз обставини складаються так, що особливо розслабитися не виходить. А шкода, адже наша Драбівщина – то прекрасне місце для відпочинку. Одного разу краєзнавці приїжджали до нас у Драбів. Це було років 20 тому. Я тоді була заступником голови адміністрації. Зайшовши до мене в кабінет, вони сказали: «Ми думаємо, що ми у вас тут дуже не довго побудемо, і поїдемо в інший район, бо у вас немає нічого цікавого. Коли ж ми повезли їх по історичних місцях, то вони затрималися в нас на цілий день. Сумно, що навіть в області багато хто не знає, якою багатою є наша Драбівщина на цікаві місця. Так, ми не козацький край, але в нас теж був Шевченко. В нас є церква Петра і Павла, яка побудована 1802 року, у нас дуже красиві краєвиди. Тому хотілося б, щоб до нас приїжджали відпочивати, щоб у нас був інвестиційний туризм, бо інвестиції – це розвиток.

 

– Що вплинуло на вибір професії? Що надихає на роботу? Які є проблеми в галузі?

– За освітою я вчитель початкових класів. Мене надихнула на вибір такої професії моя вчителька. Ця жінка мала особливу енергетику, і я змалечку знала, що я оберу для себе таку професію. Я закінчила педагогічне училище, потім поступила в Переяславський педагогічний університет. Я отримала освіту, почала працювати в школі, але мене цікавила більш активна діяльність. Думаю, це зрозуміли й оцінили. І мене запросили в молодіжні структури, які тоді формувалися при РДА. Відтак я вже більше 20 років державний службовець. З них 10 років – голова профспілки державних установ. За цей період пройшла всі щаблі: від спеціаліста дійшла до начальника відділу молоді, потім була заступником голови адміністрації, тоді начальником відділу освіти. Більше десяти років очолюю культуру Драбівщини. Про свою галузь можу сказати, що я дуже її люблю, бо сама по натурі є творчою. Люблю, коли все співає, танцює, люблю читати, декламувати.

Якщо говорити про проблеми в цій галузі, то, на мою думку, головною з них є недофінансування. Чомусь у нас верхи забувають, що професійні колективи, професійні артисти походять із сільської місцевості, і кожен професійний колектив колись був аматорським. На сьогодні сільська культура дуже на низькому рівні державного фінансування. Тому хотілося б повернути державу до села. Я завжди кажу що, там, де є спів, де є культура, там є і держава.

 

– Із ким з відомих українців минулого чи сучасності хотіли б поспілкуватися і про що?

– Із Скрябіним. Знаєте, за його життя я послухала багато його пісень. Він завжди писав дуже глибокі речі. Він їх переживав десь всередині. Про це свідчать останнім часом і його вислови про державу. Мені хотілося б близько поспілкуватися, тому що в деяких питаннях я з ним погоджуюсь. А його розуміння деяких речей свідчить про те, що він був людиною, яка бачила дещо наперед. Тому хотілося б зустрітися і поговорити, відчути його душу,  перейнятися ставленням до України. Мені здається, воно було щирим. Переконана, що ми б з ним мали про що поговорити.

Також я дуже поважаю краєзнавців, людей, які вивчають історію рідного краю. Бо правду кажуть, що без минулого не буде майбутнього. Серед них для мене окремою постаттю вирізняється Іван Сергійович Городинець. На жаль, цієї людини вже немає, але вона для мене була завжди прикладом любові до рідного краю. Він піднімав архіви, вивчав історію, показував людям. Він сам пережив часи Голодомору та багато інших історичних подій в житті країни, тож міг би багато цікавого розповісти, аби я могла з ним зустрітися і поговорити.

– Які Ваші досягнення за роки Незалежності України?

– Україні – двадцять дев᾿ять. За весь цей час можу сказати з чистою совістю, що фактично будь-що, за що я бралася по роботі, ніде не пішло в мінус. Моїм дітищем на сьогодні є культура. За 10 років роботи в цій галузі я вивела заклади культури району на один з найкращих в області. Сьогодні це дійсно установи, які заслуговують на високу оцінку.