Віктор Ющенко: «У бою перемагає дух, а не АК-47 чи сучасні ракети. Тож нації треба міцніти духом»

Віктор Ющенко: «У бою перемагає дух, а не АК-47 чи сучасні ракети. Тож нації треба міцніти духом»

Днями до Черкас завітав президент України 2005–2010 років, голова Наглядової ради ЧНУ імені Б. Хмельницького Віктор Ющенко. Ми мали нагоду обговорити питання актуальності реформування освіти, демократичної свободи слова та стратегію лідерського успіху на прийдешніх виборах.

– Коли говорити про реформування освіти, що Вас радує і що, навпаки, непокоїть у цьому процесі? Що варто врахувати на цьому шляху?

– Я аплодую тому, що тема шкільної і вищої освіти нині на порядку денному – власне, закріпилася до розгляду як проблема. Однак мене не влаштовує суспільне розуміння цього питання, слабкі мотивації для проведення реформи, роль викладацької громади й фахівців. Чимало тем ми не обговорили, суспільно не акцентували. А значить – не сформували лідерів, які продовжуватимуть упроваджувати реформу, реалізовувати її з великим натхненням і думкою про те, що за нами – мільйони.

І тому, на жаль, спостерігаємо, як узяли хорошу ноту «за здравіє» (включаючи дії міністрів освіти), але втратили багато часу. Тепер маємо ситуацію, яку я не наважився б високо оцінювати. Згідно з експрес-аналізом параметрів національної освіти президентом Національної академії педагогічних наук, бачимо програш чи не на всіх позиціях: починаючи від тривалості навчального процесу в школі (кількості годин і днів занять) і завершуючи загальношкільною програмою. Скасувавши шестиденний навчальний тиждень у школі, наша освіта втратила два освітні роки, вирішальні для молодої людини. І в результаті українці навчаються у школі менше, ніж європейці.

Крім того, освітній процес варто спрямовувати на те, що робить 42 мільйони українців однією нацією. Як на мій погляд, ми маємо велике завдання: виховувати в цих мільйонів почуття взаємного обов’язку, поваги й любові, формувати ту капілярну інтеграцію, що робить усіх громадян єдиним цілим. Часто ж ресурс нації витрачаємо на те, що просто живемо в кількох паралельних суспільствах із різними ідеалами: хтось до Москви хоче, хтось – до Брюсселя, а комусь – байдуже й перше, й друге.

Тож, з огляду на це, українська освіта потребує глибокої і швидкої реформації. Варто чітко заявити про цілі. Сподіваюся, ми почуємо голос парламенту, уряду й міністра з цих питань. Бо я певен, що насправді у наших освітян набагато більше партнерів і союзників, ніж вони думають, і запас суспільної підтримки далеко не вичерпаний. Інша річ, якби була чітко декларована концепція реформування, чи то середньої, чи то вищої школи. І політикам, і владі допомогла б громадськість, особливо професійна. Якось я говорив, що в моєму уряді працювали, на мій погляд, два найкращі міністри освіти, яких знала Україна за роки незалежності – Іван Вакарчук і Василь Кремень. У будь-якому колі вам підтвердять, що ці діячі зробили у своїй справі найбільше реформ.

У моєму досвіді було чотири реформи у педагогіці, і відверто скажу, що це тяжкий труд. Я пригадую ті загальноукраїнські педагогічні конференції, що ми проводили з однією метою тільки – знайти союзників, аби мати право говорити одним голосом, закцентувати дії. Адже чималих змін потребує не тільки законодавство, але питання підтримки, фінансування. Для цього треба мати твердий голос, навчитися одностайності й мати союзників.

Як на мене, класна національна освіта – одна з суспільних стратегій, що має стояти нарівні з безпекою. Пам’ятаєте слова: «війни виграють не генерали, а вчителі й священники»? Так от, у бою перемагає дух, а не АК-47 чи сучасні ракети. Тож нації треба міцніти духом. А наші 42 мільйони – це одна з найбільших націй у Європі, і дуже важливо навчитися говорити в один голос, інтегруватися. Для цього й потрібно провадити велику освітню політику. Крім того, молодь повинна пройти школу ідентичності, щоб розуміти, чому ми – одна сім’я.

 

– Порівняйте Черкаський національний університет зразка 2015-го і 2020 років: які зміни особисто Вас найбільше вражають? І чи є що сказати про роботу очільника університету?

– Університет явно прогресує в професійному плані. Ми більше відповідаємо актуальним запитам. Пригадую кілька наглядових рад, на яких ставили  основне завдання – бути актуальними, активними й публічними. Те, що задумано на Раді, має бути генератором, планом, але не тільки для працівників університету. Адже наші ідеали треба донести ще й спільноті. Наша мета – показати Черкащині, що можна створити один високий конкурентний центр освіти і науки. І базою може бути Черкаський національний університет.

Чи успішними були останні 5 років? Звернімося до чисел: лише за рік у рейтингу закладів вищої освіти «Топ-200 Україна» університет піднявся на 40 пунктів, поліпшено позиції і в багатьох інших рейтингах. Якщо ви поряд із цим закладом назвете якийсь інший, що має схожу тенденцію, – буду вдячний.

Звісно, це успіх насамперед колективу викладачів і очільника Олександра Черевка. Кажу про це не тому, що незабаром відбудуться вибори ректора, а тому, що університет і справді має гарні результати.

Із кожним днем стає очевидно: та дорога, якою ми, старше покоління, свого час пройшли, – непогана. Але сьогодні вже треба йти далі. У багатьох університетах світу я читаю лекції – починаючи з британського Оксфорду й закінчуючи Китаєм. У світі нема поняття «університет у столиці чи на периферії» у нашому розумінні. Я бачив університети на периферії. Це простір не тільки освіти, але й великої науки, і ця модель дуже дієва. Тому нам  слід говорити не тільки про столичні університети імені Грінченка, Драгоманова чи Шевченка. Я переконаний, що на Черкащині можна отримати освіту належного рівня. І поряд із цим, тут більше піклуватимуться про студентів, досягненнями навчального закладу в регіоні більше гордитимуться, зокрема, і місцева влада. Тому на Черкащині цілком може бути модернізована освіта.

Користуючися нагодою, хотів би звернутися до молоді, яка щойно переступила поріг нашого університету: не згайте жодного дня науки! Ви потрапили в професійний колектив. Крім того, у вас гарний вік. Цей час варто використати раціонально бо, крім здоров’я і родини, надзвичайно важливою є й освіта. Власне, саме освіта визначає і родину, і здоров’я, від неї залежить дві третини життя.

Тому вітаю всіх із новим навчальним роком. Бажаю ефективно використати ті можливості, що надає Черкаський національний університет.

 

 

– Вікторе Андрійовичу, яким би Ви хотіли бачити цей університет через 5 років?

– Освітнім хабом для Черкащини. Місцем, куди приходиш, коли в тебе виникає соціальний запит – потреба в освіті. Це така собі головна й базова школа. Щоразу я говорю про актуальність, що вкрай важлива для університету. Актуальність – це та мрія, що є в молодої людини, професійно виписана як стратегія університету. Погляньмо на досвід успішних університетів світу: це цілий комплекс, що не обов’язково починається зі школи й закінчується університетом, а охоплює також розвиток різних навичок протягом життя. Чи то студії прикладних напрямів, чи то студії з розвитку цифри або ж гуманітарними цілями…

 

– Чим же відрізняються університети інших країн від наших? Чому нам можна в них повчитися?

– Найбільше мене вразив Оксфорд. Наприклад, один із факультативів, де я був лектором, – це імпровізоване приміщення парламенту Британії з доповідачами від позиції й опонентами з опозиції. Усе це відбувається у межах певної процедури, що наближена до реального протоколу британського парламенту. Перевага такого формату — в хорошій практиці для тих, хто готується до активного суспільного або й політичного життя. У студентів виробляються навички  риторики, миттєвої реакції під час публічних дебатів. Університети максимально притягують до себе авторитетних фахівців з різних галузей знань і з різних країн. Серед запрошених доповідачів – кілька міністрів із різних країн.

Вразило й те, що 3–4-годинний дискурс закінчується ритуалом: при виході з зали – двоє дверей, що символізують підтримку однієї зі сторін дискусії. Тобто виходиш в одні двері – отже, голосуєш за позицію і навпаки. У такий спосіб присутні засвідчували переконливість тих чи інших доповідачів.

Цікавий досвід мав і в одному з університетів Китаю. При вході до адміністративного корпусу замість однієї адміністративної вивіски з назвою закладу – декілька. Ректор університету пояснив: основна вивіска належить  університету, а решта – це ті міжгалузеві інститути, лабораторії й центри, що діють при освітньому закладі. Така практика існує в кожному китайському закладі вищої освіти. Якщо в регіоні, де розміщений університет, є цікаві актуальні теми, то заклад створює спеціалізовану платформу, до якої залучає кафедри інших університетів.

Така практика може запроваджуватися і в нас. Скажімо, на Черкащині є найбільші в світі пам’ятки трипільської цивілізації. Логічно було б створити в ЧНУ спеціалізований підрозділ, що займатиметься трипільською проблематикою. Я прихильник того, щоб університет спеціалізувався на шевченкознавчій тематиці. Усе це – «материнські» теми для Черкаського університету. І ми вже обговорювали ці питання Наглядовій раді Черкаського університету. Бо яке призначення університету? У Києві не дадуть вказівки взятися за Тальне, де містяться трипільські міста-гіганти. Але ж ми, українці, усвідомлюємо себе першою в Європі культурою, що подарувала не тільки перехід до аграрної цивілізації, але й породила цілу низку різних ремесел – ткацтво, гончарство, будівництво тощо. Це здобутки, на які має право претендувати наша нація. Бо вони цікаві не тільки в Україні – це наш внесок для всього світу. І буде правильно, якщо Черкаський національний університет вивчатиме ці питання. Кроки на цьому шляху вже робляться. Науковці працюють над цією темою, студенти ЧНУ проводять розкопки в тальнівському Легедзиному.

Я – прихильник того, щоб інтелектуальні сили університетської науки були спрямовані на речі, що є навколо. Університет дотичний до теми історичного та культурного спадку. Крім того, важлива і участь місцевої влади у цих питаннях.

 

– До розуміння сутності свободи слова ми дійшли 2004 року. Згадується пресконференція в Українському домі, на якій дехто з журналістів звертався до Вас, тоді вже президента України, з не дуже коректними запитаннями, на кшталт «скільки вам треба грошей, щоб ви поїхали з цієї країни?». Тоді ви відповіли: «Пишаюся тим, що ця людина може поставити таке запитання, а потім вийти з зали, і їй за це нічого не буде». Так от, відтоді ми, представники ЗМІ, працюємо в зовсім інших умовах. І зараз бачимо, що деякі працівники медіа плутають свободу слова зі вседозволеністю, анархією. На Вашу думку, чи є якась межа у цій свободі?

– Я  за освітою фінансист – так би мовити, людина прикладної професії. Так от, в колах економістів є природний потяг до базових матеріальних фундаментів, на основі яких розбудовується економіка, суспільство тощо. Повірте, демократія – матеріальна категорія. Свобода – і журналіста, і слова – це категорія матеріальна. Коли зробити побіжний аналіз суспільств, держав, з яких ми хочемо брати приклад (зокрема, в економіці, в питаннях динаміки розвитку, зайнятості населення, рівня зарплат, пенсій, соціального забезпечення), то легко дійти висновку, що взірцеві країни вирішили два важливі питання – як обов’язкові умови для ефективної економічної динаміки.

На першому місці – питання національне. Якщо суспільство живе в єдності й злагоді, воно здатне ставити великі питання як цілі й досягати їх. Нації ж, яка всередині має кілька фракцій (наприклад, одні «рускоязичниє», другі – українці, треті – ще не визначилися), дуже важко гуртуватися, важко формулювати цілі й особливо шляхи їхнього досягнення. Тому такі нації окреслюють для себе маленькі завдання, до реалізації яких довго йдуть.

Друга обов’язкова умова – це наявність демократії. Лідер держави повинен дозволити людям вільно (звісно, в рамках закону) реалізувати свої можливості. Раб нікого не цікавить – він неуспішний, бо непродуктивний. Лідер держави рано чи пізно зрозуміє, що забезпечити свободу слова, зробити конкурентною журналістику – набагато корисніше для нації і її прогресу, ніж побудувати диктатуру, яка, на перший погляд, дуже швидко вирішує проблеми. Насправді ж «сильна рука» в змозі швидко навести порядок, приміром, у ціновій політиці чи спрямуванні бюджетних ресурсів. Правда, такий «порядок» для декого закінчується на кладовищі, як у Радянському Союзі на початку ХХ століття.

Тобто, коли йдеться про відкриті соціальні діалоги, відкриті процеси і те, як їх організовувати у суспільстві, – то найкраще це забезпечить інститут демократії. Тезу про вільного журналіста до сьогодні не розуміють так, як я хотів. Бо чомусь думають, що це політика «від слабкості», а не від погляду за горизонт. Мені прикро про це говорити, але в житті я знав кілька сотень журналістів, частина з яких стали класичними пропагандистами, які не продукують власних ідей і думок. Я бачу людину й розумію, з ким вона в одній колії і хто фінансує її роботу. От тільки українська журналістика й суспільство від цього дуже міліють.

 

– Ми зустрічаємося напередодні місцевих виборів. Нині у зв’язку з децентралізацією зростає роль депутатів місцевих рад. Хотілося б почути Ваші поради чи застороги тим, хто робить перші кроки в політиці.

– Почну зі слів, що часто повторював В’ячеслав Чорновіл. Він казав: «Запам’ятай: Україна починається з тебе». І не так важливо, кого ви обираєте – президента чи голову сільської ради.

Звісно, необхідно забезпечити вільні і чесні вибори. Я свого часу забезпечив об’єктивність цього процесу, а кого вже люди обрали – то інша річ. Бо ж у виборців завжди є свої аргументи, деякі з них я й досі пояснити собі не можу. Але в будь-якому разі люди зробили вибір. Тому, коли ми говоримо про місцеві вибори – все починається з вас. Якщо тверезо мислити, розуміючи, що потрібно вашому регіону, мати однодумців – то втілите найкращу модель влади. А якщо знову виникне «мотивація гречки», що аж ніяк не стосується вибору – тоді повернемось назад, коли авантюристи при владі, квітне корупція, хтось не шанує закон і живе за якимись іншими принципами…

Скажу головне: треба починати не від «послань» (що часто і спостерігаємо, особливо на місцевих виборах) – дрібних, неважливих, часто неприкрито корупційних або наполовину корупційних, які стоять за гучними словами…

Як консолідувати суспільство і зробити правильний вибір? Перший аспект – це об’єднавча ідея. Друге – це лідер із політичною силою, найкраще – якщо навколо ще й сформувалася громадська ініціатива. І третє – це мільйони людей: не партійних, не волонтерів, не активістів, але мільйони, які цю ідею підтримують. Можливо, таке формулювання дещо хрестоматійне, але саме такий шлях до перемоги, коли говорити про політичні ідеї чи цілі. Важливо, говорячи чи то про Черкащину, чи то загалом про Україну, щоб ми навчилися мислити солідарно, тоді легко вирішити – хто є влада і які «домашні завдання» у вигляді програми треба реалізовувати.

 

Тетяна Очеретяна, Юлія Світайло

За матеріалами зустрічі Віктора Ющенка із черкаськими журналістами

Реклама

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x