Роман Сущенко: «Вижити в російському полоні мені допомогли люди, картини і книги» (ВІДЕО)

Роман Сущенко: «Вижити в російському полоні мені допомогли люди, картини і книги» (ВІДЕО)

Ім᾿я Романа Сущенка протягом кількох останніх років стало відомим на весь світ. Український журналіст потрапив у поле зору російських спецслужб і зрештою опинився у колонії суворого режиму в Російській Федерації за звинуваченням у шпигунстві. Такою була офіційна версія Москви. Для всього ж світу черкащанин був військовим полоненим, звільнити якого вдалося лише завдяки дипломатичним перемовинам на найвищому міжнародному рівні та за безпосередньої підтримки світової спільноти. Про те, що ж насправді відбулося 2016 року, коли Романа Володимировича арештували в центрі Москви, і як йому вдалося витримати 1 070 діб у в᾿язниці, і про те, яку роль в цьому відіграли його картини, виставка яких відкрилася днями в Черкасах, колишній бранець Кремля розповів у ексклюзивному інтерв᾿ю «Новій Добі».

– Давайте почнемо спочатку. Розкажіть трішки про себе.

– Мене звати Роман Сущенко. Я – український журналіст, трішки художник, трішки громадський діяч і колишній політв’язень. Я народився 8 лютого 1969 року у Черкасах. У мене батьки теж із Черкащини. Батько – із Правобережної України, Катеринопільщина, а мама – з Лівобережної – Чорнобаївщина. Вони зустрілися дуже унікально, випадково. Тато тоді плавав на пароплавах вантажно-пасажирських, і зустрів її на одній із пристаней, що були вздовж Дніпра. Вони покохали одне одного, побралися, народили двох синів, старший із яких я.

– Освіту теж здобували в Черкасах?

– Так, я навчався в Черкаській середній школі № 5. Тоді це була одна з небагатьох україномовних шкіл. Навчався непогано. Як казала вчителька, був твердий хорошист. Після школи я склав іспити і був зарахований до Київського вищого танкового інженерного училища. Там протягом п᾿яти років здобув вищу військову освіту.

– Куди отримали призначення після завершення навчання?

– На Одещину. Це було в липні 1991-го року, якраз перед розпадом Радянського Союзу. Потім я служив у багатьох місцях. Спочатку в Україні, в Києві, Миколаєві, був миротворцем у складі нашого миротворчого батальйону в 1997-98 роках у Боснії і Герцеговині.

– Як сталося, що ви обрали ще й журналістський фах?

– У 2001 році закінчилася моя кар’єра військового. Я зрозумів, що для мене певні висоти у цій галузі досягнуті, а більшого я вже не досягну. Саме тому я вирішив у 2001 році поміняти своє життя. Змінив професію. У 2002 склав іспити і був зарахований на заочне відділення Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. За два роки отримав диплом, але працював кореспондентом задовго до цього. Навіть ще до навчання. Я почав працювати в агенції «Укрінформ» з 26 квітня, а був зарахований до інституту восени. І з 2002 по сьогодні, тобто 18 років, я працюю в журналістиці. Із 2010 по 2016 рік був власним кореспондентом «Укрінформу» у Франції, у Парижі. Очолював там корпункт. Був і журналістом, і фотографом, і бухгалтером, словом всім одразу.

– Так напевно тривало до вашого ув᾿язнення. Розкажіть детальніше про те, що сталося потім.

– Тридцятого вересня 2016 року у мене була приватна поїздка до Москви. Простіше кажучи, я відвідував родичів. От тільки згодом виявилося, що це була спланована операція російських спецслужб. Тоді багатьох українців незаконно арештовували. Засуджували до великих термінів. Тож і мене за сфабрикованими справами засудили до 12 років ув’язнення. Після подачі апеляції верховний суд залишив вирок без змін. Мене етапували до колонії Утробіно, Кіровська область, де я перебував майже 11 місяців.

– Скільки всього тривав полон?

– Усього термін ув’язенння становив 1 070 діб, або 2 роки, 11 місяців і 10 діб. 7 вересня 2019 року після важких перемовин, котрих за моїми відомостями було більше п᾿яти, мене, як і багатьох політв’язнів, а також наших моряків, звільнили з пазурів Кремля, і ми повернулися додому. З того часу я пройшов реабілітацію як в Україні, так і за її межами, зокрема в Латвії. Брав участь у багатьох поїздках за кордон, виступав там і в Європарламенті, і на конференції міністрів Організації безпеки і співробітництва в Європі, в Братіславі. Були поїздки і до Парижа, до Варшави, до Брюселя. Скрізь я говорив про політв’язнів та намагався цю тему тримати в тонусі і в фокусі європейських політиків. Радий, що був почутий. Новий склад Європарламенту й інших європейських інституцій з увагою поставився до виступів і не тільки моїх а й інших побратимів по нещастю, яких звільнили під час тієї хвилі. Досі діють резолюції Європарламенту, продовжуються санкції. Тож я сподіваюся, що невдовзі всі наші громадяни повернуться додому.

– Як багато наших в Російському полоні?

– На сьогоднішній день в російських місцях несвободи перебуває 135 громадян України і плюс 236 ОРДЛО-полонених (ОРДЛО – абревіатура, що позначає окремі райони Донецької та Луганської областей, – Авт.). Із цих 135-ти 113  знаходиться саме в буцигарнях, а решта на території місць проживання, але їм заборонено виїзд за межі тих районів, де вони перебувають. Вони ізольовані і позбавлені свободи пересування, слова, волевиявлення. Тобто фактично вони також перебувають у неволі, єдине, що поряд з рідними.

– Давайте повернемося до вашого полону. Які обвинувачення вам офіційно висували?

– Мене обвинувачували у шпигунстві на користь українських спецслужб. Заявили, що я вивідував таємниці про російську гвардію, внутрішній війська Російської Федерації, про навчання «Кавказ-2016». Засідання проходили у закритому режимі. Було 4 свідки обвинувачення, залякані мої родичі, щоправда вони просто свідчили про те, що в той час я в них зупинявся. І був один головний свідок, який власне й «набалакав» там на ті 12 років, які мені дали. Цікаво, що під час судового засідання він знову давав свідчення наживо, і в них було дуже багато протиріч. Про це неодноразово заявляв мій адвокат Марк Фейгін. Фактично ці протиріччя свідчили про те, що справа була сфабрикована, але судді не дослухалися до наших аргументів і підтримали пропозицію обвинувачення. На щастя, не повністю, бо ті вимагали 14 років, але зрештою трохи скоротили до 12 років у колонії суворого режиму. Під час процесу я був позбавлений навіть права захиститися, оскільки мого правозахисника буквально перед останніми засіданнями позбавили адвокатського статусу. Таким чином я фактично виявився беззахисним перед репресивною машиною. На щастя, чи на жаль, російські судді чітко зрозуміли,  що якщо ще й це стане відомо широкому загалу, спільноті міжнародній, то це спровокує великий тиск та нові санкції. Відповідно вони дозволили адвокату захищати мене.

– Чи відчували до себе «особливе» ставлення від російських наглядачів через те, що ви українець?

– Я б не сказав, що було якесь вибіркове ставлення, але постійно було відчуття холодної сталевої машини московського «правосуддя». Все здійснювалося без будь-яких емоцій, неначе дії виконували гвинтики в механізмі. Причому добре змащеному механізмі. Якихось особливих упереджень не було.

– А принижень чи тиску?

– Можна говорити про певні психологічні обмеження. Фізичного тиску як такого не було, але все одно ті умови, в яких я перебував, навіть чинне законодавство Російської Федерації тлумачить як тортури. Була створена атмосфера, яка мала вплинути на те, щоб я погодився на щось, обмовив когось, підписав якийсь папірець про співпрацю. Образно кажучи, угоду якусь уклав із сатаною,  ну, і відповідно після цього вони б почали розкручувати свою історію. Я з цим не погодився, для мене це було неприйнятно, тому напевно й отримав такий термін.

– Що допомогло витримати? За що трималися?

– По-перше, була дуже потужна підтримка з боку держави. З боку друзів, з боку журналістської спільноти. Спочатку півроку мені було заборонено листування. Я тільки зустрічався з консулом нашим раз на місяць. І з адвокатом двічі на місяць. Під час цих зустрічей Марк Фейгін постійно мене підтримував, казав, що про мене знають, згадують, пишуть, дбають. Він приносив мені навіть публікації, як пише та чи інша інформагенція про це або ЗМІ, які заяви робить наш міністр, тоді Павло Клімкін, що роблять дипломати, в тих чи інших країнах, на яких майданчиках виступають, які резолюції ухвалюють. Це безумовно підсилювало мій опір. Крім того, мені через півроку дозволили листування, відповідно почали надходити листи від простих українців. Від моїх рідних. Навіть росіяни деякі писали, іноземці, українці за кордоном. Загалом понад 400 листів і листівок я отримав за цей час. В усіх були слова підтримки. Також малювання моє допомогло вижити в тій ситуації, давало певну психологічну розрядку, допомагало розвантажував свідомість від  зайвих потаємних чорних думок. Зрештою безпорадність і відчай змінилися поступово на сприйняття того, що те, що відбувається, є випробуванням, під час якого потрібно вистояти, втриматися. Крім того, мені було дозволено кілька дзвінків на півроку. Я з родиною спілкувався. Кілька разів донька з дружиною приїздили в Лефортово. Ми по годині могли раз на три місяці спілкуватися. Це також додавало наснаги. Особливою ж підтримкою були книжки. Я перечитав понад 250 книжок. Деякі – повторно. Серед них знаковим виявилося повне зібрання творів Франка. Щоправда воно там було російською мовою, але це мені не завадило. Особливо цікаво було почитати його листи, переписку столітньої давнини з російськими націоналістами, з українцями, з поляками. Все це ще раз підтвердило думку про те, що історія розвивається за спіраллю.

 

 

– Як повернулися з полону?

– Процес перемовин тривав досить довго. Наскільки я знаю, ми п᾿ять разів із Путіним домовлялися про такі обміни, але він постійно порушував встановлені домовленості. 15 серпня 2019 року мене викликали до одного з офіцерів адміністрації колонії і сказали, щоб я збирав речі, оскільки мене чекає етапування. При цьому сказали, що потрібно брати з собою набір речей вагою 20 кг. Так я зрозумів, що йдеться, найімовірніше, про переліт. Адже везти літаком у якусь іншу колонію країни немає сенсу. Тому я зробив висновок, що відбуваються якісь процеси дипломатичного рівня. Хоча новин не було. Я упродовж години зібрався і мене етапували до Кірова. Там розташовується транзитний слідчий ізолятор, так званий «централ». Я там ніч провів, а вранці конвой вивіз мене на злітну смугу Кірова, і ми цивільним рейсом дісталися Москви, Внуково. Мене першим завели в цей літак. Я був у цивільному, але в кайданиках. Навколо в формі – конвой. Кайданики один із конвойних приховав якимось рушничком. Вся злітна смуга була оточена, автоматники, собаки гавкали. Через півтори години ми вже опинилися у Внуково. Звідти мене перевезли в слідчий ізолятор Лефортово. Поселили в одиночну камеру. Це було 16 серпня. Там я перебував до 6 вересня. Виводили на прогулянку, годували, обіцяли телевізор і радіо, але… лише обіцяли. Тому єдиним зв᾿язком зі світом знову були книжки. Я читав їх дуже багато. Шостого вересня мене викликали в адміністрацію. Там я розписався в отриманні посвідки про повернення, яка дала мені право на в’їзд в Україну. І 7 вересня я повернувся на Батьківщину. Тепер я вважаю, що це мій другий день народження.

– Наскільки складно було повернутися до звичайного життя?

– Непросто. Допомагала родина. Медикаментозне відновлення відбулося десь через 3 місяці. Я більш-менш став себе нормально почувати, але психологічно треба було щось робити. Мені порадили більше спілкуватися в родині, більше читати, ходити, дихати, знайти собі якусь справу. Спочатку були поїздки, потім повернувся в журналістику, почав писати новини, потім аналітику, знайшов собі заняття і відповідно до цього стало легше. Зрозумів, що я потрібний, хтось мене читає, знає, приділяє увагу.

– У Черкаському художньому музеї відкрилася виставка ваших картин «Мистецтво з-за грат». Давайте трішки поговоримо про Вашу творчість. Як давно ви малюєте?

– Почав ще в дитячому садочку. І вже тоді мої виховательки мене швидко переконали, що краще малювати на папері, а не на шпалерах. Потім вчився перемальовувати. У мене мама працювала книгаркою в бібліотеці. Я приходив до неї на роботу, брав великі ілюстровані книги і перемальовував баталійні сцени, динозаврів тощо. Пізніше, коли навчався в училищі, я був у складі редколегії. Ми малювали різні сатиричні карикатури. Потім хлопці, з якими ми це робили, через 2-3 роки почали серйозно писати картини. Олією. На полотні. Втягнули і мене в цю справу. У 90-сті, коли був швах із заробітком, і в армії також мало хто платив, я на замовлення малював картини. Продавав їх успішно, друзям дарував. Потім у нульових я цю справу закинув. І може б і не повернувся, якби доля не змусила цим займатись. Сьогодні в Черкасах частина цього доробку відкрита для публіки, так що можна приходити, дивитися.

– Що зазвичай на ваших картинах? І що б ви хотіли донести людям своєю творчістю?

– Це переважно урбаністичні та природні пейзажі, є марини, тобто морські картини, вітрильники. Саме на цьому я сконцентрувався. Також у колекції є окремо натюрморти. Мені здається, що мої картини говорять про те, що не можна опускати руки. В будь-яких умовах варто шукати себе, відкривати в собі нові можливості, нові двері, як на рівні свідомості, так і на фізичному рівні.

– І на завершення, що б могли порадити людям, які зараз опинилися в ситуації, подібній до вашої?

– Не розчаровуватися, не зважаючи на ті умови, в які ви потрапляєте, вірити у свої сили, у своїх близьких, у друзів, і не депресувати. Якщо можливо, зосередитися на творах мистецтва, слухати музику, читати книги, переглядати картини, просто ділитися історіями з друзями чи братами і сестрами по нещастю. Головне в ситуації, яка здається безвихідною, знайти додаткові ресурси і триматися за них.

 

Тетяна Очеретяна, Владислав Бедринець

Відео – Дарина Роженкова

 

 

 

 

Подібні публікації

Реклама

Реклама

Реклама

5 1 голос
Рейтинг статті
guest
1 Коментар
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
Олена

Пишаюсь земляком! Успіху пану Роману! дякую. з задоволенням прочитала! на виставці була – круто і неймовірно!

1
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x