У розмові з письменником, журналістом, громадським діячем, правозахисником, який народився в Золотоноші, Валерієм Макеєвим мали нагоду обговорити складнощі в житті полонених –тих, хто повернувся додому й тих, хто зостався по той бік.

 

– Після звільнення з полону в інтерв’ю й у своїй книзі Ви говорили, що не можете розповісти всього, і, можливо, зробите це за п’ять років. Відтоді минуло шість. Чи є що додати зараз?

– Дякую за пам’ять. Саме згадав, що книгу почав писати через три місяці після повернення з полону, і справді говорив, що за п’ять років можна буде розповісти про війну набагато більше. Тепер визнаю, що помилявся. Минуло шість років, і багато чого розказати не можна й сьогодні, та й не варто, це буде незрозуміло. Усе далі відходять ті часи. Знаєте, раніше згадували на першу річницю, на другу, на Покрову, а зараз уже не реагують – не в тренді.

Добре пам’ятаю, що шість років тому, саме в ці дні, мене перевели до Луганська. Нас відправили працювати на одну із кухонь, й там уперше ми почули новини на українському радіо. Так врізалися в пам’ять ті розмови про прийдешні вибори – аж дух перехопило, ми тоді дуже зраділи, що тут, в Україні, є життя! Адже ми тривалий час перебували серед розмов на штиб: «Ви нікаму нє нужни, там всьо кончєно, ми уже пачті пад Кієвам стаім». І тут – після рок-н-рол наші новини. Уже серед ночі, коли точно нас ніхто не чув, тишком обговорювали, хто там у нас там буде… Я ніколи не був таким ура-патріотом, але тієї вночі ми вперше пошепки в підвалі проспівали гімн України.

І от минуло шість років – а багато чого досі не можемо висловити. Хотілося б, приміром, із вдячністю розповісти про тих, кого несправедливо сьогодні навіть не знають – про справжніх героїв. Але зробити цього не можеш, бо якась правда може нашкодити багатьом людям. Попри те, мовчати щодо деяких моментів не можу.

Цього тижня мав дві направду визначні події. Днями до мене підійшов чоловік поважного віку й говорить, що прочитав книгу «Вірний присязі» (останній роман, не «розкручуваний», але зараз претендує на премію імені Б. Хмельницького). І подякував: «Так вона мені потрібна була, бо вже здавалося, що люди в цій державі не мають ні честі, ні відваги, ні доблесті. Я вірив, що десь такі хлопці є, про яких згадують у художніх фільмах…». Так от, можу сказати, що є у нас таки люди честі, які не продаються, для яких немає абсолютної мети в черговому званні абощо – бо прийшли служити Батьківщині.

Інша подія трапилася буквально кілька годин тому. Попри постійну зайнятість на прохання друзів зустрівся з людиною, яка 6 років була у в’язниці. СБУ двічі заарештовувала цього бізнесмена, а Верховний суд скасував попередні вироки й ув’язнення таки визнали несправедливим. Людина втратила статки й будинок – по суті вийшов безхатьком. І за що ця людина несла покарання?

Сумно й соромно за державу за те, що, на превеликий жаль, маємо такі негативні явища, корупцію. У романі «Вірний присязі» про це я й пишу. Тому думка про те, що бракує державності – цілком аргументована. Попри все, я пишаюся тими людьми, яким довелося виконувати свою місію, –  справжніми патріотами, для кого державність, честь і гідність – то не ура-патріотичність, а внутрішня невимірна любов до Батьківщини. Я вклоняюся їм і хочу, щоб усі знали: такі люди переймаються долею держави й оберігають її, наскільки дозволяє професійність, а це фахівці найвищого ґатунку.

– А кого, на Вашу думку, більше все-таки – професіоналів і людей честі чи навпаки?

– На превеликий жаль, професіоналів дуже мало. І з кожним роком ситуація гіршає. Тому я ще більше аплодую тим, хто залишився в цій системі справжнім патріотом і не може за наказом керівника нищити бізнес тощо. Коли ж настав час, ці люди просто робили свою справу, прагнучи бути найкращими для тих, заради кого працюють.

– Які основні критерії професіонала і основні критерії гідності? Що вкладаєте в ці поняття?

– У мене немає розуміння поняття «гідність», є відчуття цього поняття. Це той внутрішній стержень, що визначає певні межі внутрішнього простору, через які ти не можеш переступити, щоб зганьбити себе, свій рід, своїх товаришів, близьких людей. Часом це й така дружба, коли не бачив людину хай і 15 років, але на її прохання втрутитися – з гідністю ідеш і робиш.

Згадую те, про що не міг сказати кілька років тому. Так, тоді була найбільш гостра фаза. Нещодавно зі сльозами згадували Іловайську трагедію, до того були важкі бої за Луганський аеропорт (багато хто говорить про Донецький, а от про Луганський згадують рідко – нерозкручена тема). Потім були вкрай непрості бої за Хрящувате, Лутугіне. Тоді наша армія, контррозвідка зіткнулася з проблемою полонених.

Тими днями з однією людиною честі, своїм другом, я мав нагоду обговорити це питання. Йшлося про те, що не було ніякого відповідного підрозділу, а хлопці щодня опинялися в полоні, й треба було оперативно реагувати. Й офіційно на порядку денному не йшлося про створення структури, що фахово взялася б за таку проблему. Тоді товариш мені сказав про два шляхи: або робити це силами військових, які наражатимуться набагато більше, ніж цивільні; або залучити людей, яких важко запідозрити в тому, що вони причетні до військової справи.

Тоді, в серпні, із луганського напрямку я перетинав так званий умовний кордон із супротивником як людина від церкви до церкви, маючи право у певний спосіб узятися за тему полонених. Все це було для мене своєрідною місією після того, як отримав благословення владики Іоана – духовного наставника нашого Свято-Троїцького собору.

По суті йшлося про звичайні сформовані в штабі списки на кожну ситуацію, коли людина потрапляє в полон. Траплялися випадки, коли не міг відмовити в допомозі людині, й чимало вдавалося робити на відстані. Тоді ж мали справу з захопленням цілого підрозділу танкістів, яких направили в Краснодон. Звідти надійшла пропозиція: мовляв, гарантуємо повернення людей – нехай приїздить ваш священник, із ним буде кілька журналістів, і тоді можуть віддати полонених. Не йшлося одразу про всіх, домовлялися поступово, в кожного своя історія. Зараз пишаюся, що змогли тоді всіх повернути, й зараз вони на нашому боці, хоч і не до кінця знають, у який спосіб вдавалося це зробити.

Ми мали відпрацювати план дій і маршрут. Але не все вдавалося одразу, бо в Хрящуватому тривали важкі бої, де загинули й мої близькі друзі з «Айдару». Тоді ми змінили напрямок на Лутугіне. Ситуація була доволі відповідальною ще й тому, що з нами були троє журналістів, які просто їхали наосліп – не знаючи куди. Ми мали прибути в суботу на три години, зробити своє діло й повернутися. Найпершим завданням було знайти, хто з наших у Краснодоні, і якось рятувати їх.

По суті на війні ті домовленості, яких досягають – це найкращий варіант будь-якого розвитку подій. Сьогодні це вже нереально, власне, це було неможливо з середини 2015 року. Після боїв за Дебальцеве ще три-чотири місяці спромоглися, а згодом – уже все. Відтоді через політичний «дах» люди застрягли в полоні на кілька років – кому як довелося. До цього ж спрацьовували оперативно, і не було жодних підстав не вірити в те, що це можна реалізувати, оскільки домовленості були підтверджені. Але, як тоді вже стало зрозуміло, накази не завжди доходять до окопів. Це свідчить про те, що нас прийняв абсолютно інший підрозділ, віддалений від «центральної» окупованої влади, військової влади. Їхнім завданням було приховати будь-яку інформацію про те, як ми рухаємося. Однак рятувало те, що я не мав статусу військовика – йшов як людина від церкви і як журналіст.

– От ви кажете, що зараз звільнення полонених переходить у політичну площину. Чи все можливе сьогодні роблять для того, щоб звільнити наших хлопців?

– По-перше, не переходить, а перейшло вже давно. Однозначно не роблять усього можливого. Я переконаний, що навіть зовсім навпаки. Було чимало політичних спекуляцій, і тому виникла потреба в абсолютній громадській лінії. Заснували Асоціацію полонених, і серед колишніх бранців немає абсолютно задоволених діями влади ні чотири роки тому, ні тепер. Багато чого, як на мене, потрібно було робити інакше, а списки й статуси – то все забава від лукавого.

– Після звільнення вам іще доводилося бувати на Сході?

– Так, але вкрай важливо – своєчасно зупинитися, не брати на себе донкіхотство й робінгудство. Це погано скінчиться, бо поряд із поняттям «в’єтнамський синдром» цілком серйозно можемо заявляти про наявність «донбаського синдрому». Люди, які повертаються звідти, бачили смерть і самі вбивали, пройшли нелюдські умови через певний поріг витривалості й відчування себе людиною. То, звісно, їхній світогляд змінюється, багато хто так і не виходить із цієї війни, воює й досі.

Одразу після мого повернення трапилася цікава історія. Уже через день я приїхав до свого товариша в Київ, який звернувся до мене з пропозицією долучитись до діяльності із оперативного звільнення полонених. Це той випадок, коли по суті людина не мала жодного зобов’язання, однак переживав за тих, кого можна було врятувати, аби вони не застрягли назавжди. При цьому реагувати треба було миттєво – перші дні найважливіші, адже може статися що-завгодно. Тебе можуть вбити будь-якого дня – випадково або й ні. Ціна життя там просто нівельована.

І товариш розповідає, що не всіх наших забрали, по той бік – один хлопець зостався, постійно телефонує. Порадили юнакові здаватися – а там якось будемо обмінювати. Він же вперся, що чекає на того, хто за ними їхав… А в мене на аркуші були записані всі координати батьків. Я відмовлявся – куди мені їхати, коли направду з головою не все в порядку?

З’ясувалося, що юнак утік із полону. Але навіть мій товариш не знав, що тоді всі стовпи в районі Краснодону були у світлинах того хлопчини, Святіка, – і вказана ціна – 17 тисяч гривень (чомусь саме в гривнях) – винагорода тому, хто скаже, де втікач. Юнака прихистила звичайна родина пенсіонерів – колишніх міліціянтів. Там, на самому кордоні з Росією, вони переховували Святіка в себе, хоч самі не мали чого їсти. Наші люди завезли пенсіонерам ящик армійської «тушонки». Родина тримала хлопця в підвалі, ділилися із ним останнім.

Сам щойно з полону, тільки обійняв родину… Але товариш таки вмовив мене поговорити зі Святіком по телефону. Питаю: «Як ти там?», а він мені: «Вірний присязі!» Хлопчина з далекого «забитого» села каже мені цю фразу – й мене проймають дрижаки… Кажу: «Синку, чекай, я за тобою приїду».

Знову ж таки, не можу вдаватися в усі деталі, але як почали виводити юнака звідти – з’ясували, що він при втечі невдало стрибнув, поранив обличчя й отримав інфекцію. Кажуть – не доїде, треба полікувати. І ми утнули такий «трюк»: розмістили там хлопця в лікарні, але з’ясувалося, що він жодного слова російською не знав. Треба було 7 днів витримати й умовляти Святіка мовчати. А в нього ж, черкащанина, така гарна сільська мова!

Таки вдалося його підлікувати і все зробити як слід. Потім були делікатні розмови телефоном із його матір’ю, яка благала встигнути до 29-го грудня – бо ж у хлопця День народження. Ми змогли, й це дорогого варте.

Але й на цьому все не скінчилося. Бо було ще двоє бійців, оці привиди президента, якими я пишаюся. Коли я вже перебував у Луганській обласній лікарні, до окремих палат (для «нациків») поклали чотирьох справжніх героїв – тих, хто вижив із Золотої роти «Айдару». Про цю сумну подію не знають, про неї поки що не знімали фільмів. А я плекаю надію, що таке може бути, бо “Золота рота” – справді героїчний підрозділ. От четверо з них вижили й потрапили в лікарню. І це вже була справа техніки – продумати, як звідти передати їх на нашу сторону. Я собі думав, що вдалося обміняти всіх, бо двох бійців просто при мені священник передав, якісь іще добрі слова говорив… Тоді, коли цих хлопців передавали у тяжкому стані на нашу сторону, я подумав, що час і мені “виходити”. Склалося так, що потрібно було просто вириватися звідти, бо деякі моменти несли для мене загрозу. Хмари збиралися над головою. Один дзвіночок, другий… Чесно кажучи, ті події – наче з серіалу: два крила (конвоїри) – наді мною буквою Г в обласній лікарні, а там – ідуть забирати… Проходять мимо, маю буквально 30 секунд, щоб просковзнути туди, де можна укритися… У такі моменти дуже сильно допомагають не якісь знання й навички, а найбільше – молитва.

Та повернувшись, я дізнаюся, що двоє хлопців лишилися там. І довгі 9 місяців ми намагалися забрати тих бранців із полону, і коли на початку липня 2015 року таки вдалося, то на цьому війна для мене скінчилася.

Бо далі – годі. Потрібно чітко поставити крапку, інакше можливе невідворотне схиблення.

Хоча “відходити” від цього, звісно, доводиться й досі. Щороку з серпня для мене починається особливий цикл, коли усе чітко зринає в пам’яті. Надто – та ніч, коли забрали, а на мені – шорти, майка й капці. Згадуються різні люди. Бабуся-лікарка, що дивиться на тебе й каже: “Ми вас нєнавідім!”, але дає якусь спортивну шапку, бо холодно ж. Або отримуєш від конвоїра «шахтьорку» – яка ж тепла штука! Каже: “Радітєлі пєрєдалі, штоб ти нє мьорз і (пошепки) єщьо тєбє сало!”

У такі моменти розумієш, що формулювання “це злочинець, а це – ні” надто поверхневе, людина – то дуже високе поняття. І бо цінність людини збагненна на глибшому рівні – коли вона здатна на таке от добро…

Звісно, краще такого й не уявляти – вибухи, постріли, гранати, розриви, бомби, снаряди… Нормальне населення бажає від цього втекти. Більшість тікали до Росії – це правда. Мабуть, що за духом була для них ближча.І от нещодавно згадував Ровеньки, куди після першого “гарячого” прийому мене перевезли в лікарню. А там  залишився тільки анестезіолог й один лікар. Той заклад – на місці старого гестапо, де колись допитували краснодонських молодогвардійців і вели на розстріл. Стіни, так би мовити, пам’ятають. І коли я прийшов до тями, хтось скомандував вести мене “на підвал”. А лікар – молодий хлопчина – не пустив. Йому у відповідь: “Ти шо, казьол, куда нє паєдєт? Расстрєляют!” Каже, стріляйте – я тут один, лікуватимете самі. Мовляв, за протоколом 9 днів маю відлежатися – й на тому крапка. Що в нього в голові було? Прийшло з півтора десятка військовиків – і всі озброєні. У будь-який момент же могли розстріляти… Які в нього погляди – хтозна, ні разу не мав нагоди з ним заговорити – біля мене постійно були два конвоїри. Просто за нього молюся, дякую, що така людина зустрілася на моєму шляху.

– Людська пам’ять – дивовижна штука. І болісні спогади, певно, краще заховати десь подалі. Чи є такі випадки, про які не хотілося б згадувати за ці 6 років? Або, навпаки, що стало яскравішим у спогадах?

– Ті, хто повертається з полону, не хочуть розповідати багатьох тих речей. Журналіст Рома із Харкова був поряд тривалий час. І от людина просто лежить й у стелю дивиться. Намагаєшся його підбадьорити, мовляв, повернешся, напишеш книгу… Минуло три місяці, й Рома не силував себе говорити про полон, за кілька років уже зміг розказати, але ті розмови більш вигадані, бо реальних речей передати не можеш.

Пам’ятаю оте відчуття: з тобою поряд молоді люди, з якими я навіть не встиг познайомитися, але несу за них відповідальність. І маю зробити все, щоб вони звідси пішли.

Уявити тільки – тебе щомиті можуть убити. Напруга змінюється від часу до часу. Про це говорити спокійно не можна, та й не потрібно.

Мене свого часу порятували книги. Друг-психотерапевт буквально за півтора місяці після виходу близько тижня працював зі мною – то неоціненна допомога. З того всього дуже важко вибратися самому. Потрібна чиясь підтримка.

Свою книгу писати не планував. Вона з’явилася на одному подиху – за 10 днів, і ось тепер увійшла до десятки найкращих книг про війну. Та її начеб не я писав, а хтось нагорі.

Журналістів теж удалося порятувати. І коли перших двох відпустили, я тішився, як мала дитина, стало легше. А з Ромкою вийшло довше – знадобилося трохи більше як місяць. Він і сам не зрозумів, як це все відбулося.

– Певно, що православна служба – то окрема тяжка тема, бо не всі йдуть із вірою в серці. Як було вам?

– Це інша історія. Коли почалися ці всі події, то 19 квітня, на Великдень, ще до цих справ із полоном, я запропонував владиці Іоану їздити на передову й адміністративну межу з Кримом, бо хлопцям потрібні були молитви й причаститися. Владика благословив мене й отця Олександра, і ми поїхали до кордону. Побачив тих хлопців із підрозділу – чи не половина з них загинули. Часом переглядаю світлини й тішуся з того, як ці юнаки – вміло чи ні, а душа прагнула сповідатися. Щемні моменти – коли їхав із кількома скриньками молитовників для наших воїнів. Та в цій справі теж свого часу треба вміти зупинитися.

– Чи мають зараз в Україні колишні полонені якийсь офіційний статус?

– Жодного. Вражаючі речі, але ніхто з полонених не отримав ніякого статусу. У нашому законі немає поняття “військовополонений”.

– Але ж, по суті, репресовані…

– У нас є таке поняття – особи, яких незаконно позбавили волі. То міжнародні організації знаходили кожного й пропонували невелику допомогу – близько тисячі гривень абощо… Комусь холодильник купили. В Україні ж усе закінчувалося на рівні параду – за будь-якої влади. Під оркестри виводять колишніх бранців – як політичний піар, не більше. Але ж є хлопці, які поверталися хто без ноги, хто бех вуха – й усе списували на «загальне захворювання». Тоді, думаю, як правник, усе-таки маю довести цю історію до суду, подати заяву на встановлення юридичного факту про те, що був у полоні. Наше законодавство спитає – для чого потрібен статус? Я якимось чином був у юридичній круговерті, а судді кажуть: для чого? Знаєте, для моїх дітей, внуків, правнуків установити цей факт, що справді перебував у полоні й держава тебе шанує. Так, є можливість просити надання спеціальних пільг, але насамперед від держави потрібно бодай встановити такий факт, бо за мною – черга в 500 осіб, і жоден за постановою не має нікого статусу. Може, таким шляхом і можна щось зробити. Прийшли до Верховного Суду й отримали відмову. Головний опонент – Міністерство оборони.От хлопцеві відірвало ногу й руку – через суд мали встановити, що скалічений на війні. Міністерство оборони ж дійшло до касації, спромагалося доводити, що це загальне захворювання. Тільки розводимо руками. Такі речі в країні нівелюють державність і за це соромно. Як на мене, тут буква закону має, мабуть, відступати і просто бодай визнати шану до цих людей.

Насправді полонені в Україні здебільшого – люди, які чогось потребують. На моє тверде переконання, колишні бранці, які перебували в специфічних умовах певний час – це люди з викривленою психікою, вони після цього легко йдуть на вбивство. Так сталося і з хлопцями з “Айдару”, які вижили. Колишні полонені потребують більшої уваги. Я, приміром, мав свого часу підтримку. Матеріальна підтримка була тільки двічі – тим, хто виходив у грудні під оркестр, і то тільки «обраним», яким можна довіряти. Та сама історія з виплатами і квартирами – при поверненні наших матросів із Росії.

У будь-якому разі нормально – визнати кожну історію й шанувати в суспільстві, ненормально – коли це якісь варіанти від спонсорів, одні – під оркестр, а інших – в багажнику «москвича» через Росію перевозили. Такі на 100 тисяч не могли розраховувати.

Попри все, шаную всіх і кожного. Сьогодні маємо Асоціацію – створили свій осередок впливу. І от тиждень тому зібралися, долучилися й зі Спілки журналістів, і розробили те, на що Офіс президента не спромігся за 6 років. І всі це підтвердили – і матері безвісти зниклих, і ті, кого вважають полоненими, хоч це не підтверджено до кінця.

Словом, дуже багато болю, від якого не треба ховатися – треба з цим працювати. Як кажуть психологи, якщо ви ховаєтеся від свого болю, то він “вилізе” устократ.

– Якщо є люди, які не знають про Асоціацію полонених, куди їм звертатися?

– Про все знають. У нас усе просто: маємо навіть у фейсбуці і вайбері окремі групи. Там люди, які цим живуть – особливо матері тих, хто не може знайти своїх у полоні. Це величезний біль, але вони проламають будь-яку стіну. Шкода тільки, що ця тема – тільки для тих, хто “в темі”.

І насамкінець іще раз дякую тому пенсіонерові, який надихнув мене про це поговорити. Дякую тим справжнім людям – у службах, контррозвідці, – які для держави й усіх нужденних зробили все можливе і навіть більше. Пишаймося Україною і такими людьми!