Усі діти хочуть собі тваринок – хом’ячків, морських свинок, папужок, рибок чи канарейок. Майже всі. Я в дитинстві тварин не хотіла, бо їх було в мене цілком достатньо. Життя в невеликому райцентрі дає можливість спілкуватися з представниками фауни, не відвідуючи зоопарку: свині, кури, гуси, качки, кріль, коза – усі ці тварини жили в нас вдома і були увесь час присутні в моєму дитинстві. Мало того – їх треба було годувать, напувать і за ними доглядати. А ще у бабусі була корова, і хоч доїти я не доїла, але тягати на мотузці цю «бугаїну» по лугу мені теж довелося. Але навіть до таких «недекоративних» тварин дитина дуже прив’язується. Пам’ятаю, як я сердилася на нашу вредну козу Тоську, яка любила розганятися і несподівано бити з-заду рогами. Крім цієї, у Тоськи було ще дві пристрасті – бички і пачки від сигарет та мак-скакунець. Коли знаходила по дорозі перше або ненароком наїдалася другого – ставала геть неконтрольована. Але коли коза раптом захворіла і померла, пам’ятаю, я дуже плакала.
А з кролицею узагалі сталася трагічна історія. Її мені подарував один колишній голова колгоспу. На свій День народження. Так-так, я не обмовилася. Саме так все і було. Бабуся Ліда, рідна сестра мами моєї мами, взяла мене з собою на День народження до друга. І попросила йому в подарунок вигадати віршоване привітання. Я «рифмопльотством» захоплювалася ще з дитинства, тож для мене не було особливо складним завданням написати про людину у віршах, якщо мені розповіли про неї в прозі. Так зазвичай робила мама, напередодні Днів народжень своїх колег. А бабуся чи то не змогла, чи то не захотіла, і довелося мені імпровізувати. І перше, що прийшло мені в голову (а років мені було приблизно 10-12), що будь-якому чоловікові буде приємно, якщо я напишу, що він користується увагою у жінок. Як виявилося, потрапила «в яблучко». Колишній голова колгоспу в молодості був неабияким ловеласом і привітання так потішило його чоловіче его, що іменинник вирішив теж зробити мені подарунок. Чогось, у його системі координат, кращим подарунком для дівчинки-підлітка виявилась біла кролиця.
Цілий рік я самостійно доглядала за своїм «подарунком» − годувала, чистила клітку, переобладнану зі старого вулика, а взимку часто ловила кролицю на засніженому городі. Видно, вона думала, що замаскується і я її не знайду. Потім прийшло літо і напередодні мого Дня народження улюбленицю планували перетворити на печеню. Але якраз напередодні з-за кордону приїхала моя хрещена і почастувала усю сім’ю ананасами. А зелений «вершечок» я згодувала кролиці, з найкращих намірів побалувати її екзотичним делікатесом перед смертю. Так воно і вийшло, вранці я знайшла в клітці холодний труп. Не знаю, чи плакала б я над печенею, але тут ридала навзрид.
Але найбільше з усіх наших домашніх тварин я прив’язалася до кішки-болінезки Лізи, яка жила в нашій сім’ї довгих 9 років. Її смерть була найбільш драматичною – Ліза загинула від зубів чужого кота, захищаючи власних, щойно народжених кошенят. За Лізою плакала вся сім’я – за 9 років вона була нам уже зовсім рідна, знала характер та звички кожного, а ми її не вберегли.
Часом, згадуючи, як плакала корова після смерті мого покійного діда чи як тужила і рила ями у цей час собака, я починаю схилятися до думки, що у домашніх (та й взагалі у всіх) тварин дійсно є власні секрети, душа і що вони дійсно все-все розуміють. От тільки сказати чи виразити – не можуть.
