Валентина Плічко: «Будьте все життя вкупі, в одній жменьці, як віничок, зв’язані. Інакше – пропадете!»

Валентина Плічко: «Будьте все життя вкупі, в одній жменьці, як віничок, зв’язані. Інакше – пропадете!»

Валентина Плічко, мама Світлани Орел і Григорія Плічка, – про принципи виховання, непрості дитячі й юнацькі роки, щемливі й пам’ятні моменти з життя кандидатів у депутати.

 

– Пані Валентино, ви маєте успішних сина й доньку. Як удалося виховати таких дітей?

 

– Життя було тяжке, й, чесно кажучи, нелегко було піднімати на ноги двох дітей. Згадується чимало епізодів, зринають у пам’яті повчальні й щемливі моменти з дитячих років Гриші і Свєти. Вона – на 4 роки старша.

 

Бувало малими й чубилися, один на одного вказували пальцями – тоді отримували на горіхи. Після того мирилися й присягалися більше ніколи не битися й не лаятися.

 

Згадую, як Гриша, ще маленький, побіг надвір гуляти з дітворою. Повернувся у сльозах – набили. Тоді, пам’ятаю, мала з ним таку розмову: дісталося на горіхи – значить, не вмієш ладити з іншими дітьми, не вмієш поводитися як належне. І через деякий час він усіх згуртував на вулиці навколо себе й був лідером.

 

Коли народила Гришу, занедужала. Дійшло до того, що після кількох операцій у плечах відібрало руки. Дитині три місяці, а я зубами й ліктями збирала пелюшки й витягувала малого на ліжко. А тоді чекаю, щоб хтось допоміг покласти назад. А таки ж росли помаленьку. Як не було тяжко, проте допомагали мої батьки й тітка з дядьком.

 

Малими, Гриша зі Свєтою щодня о 6-й ранку по черзі гнали птицю пасти за Драбів – зо 50 гусей і близько 70 качат.

 

Гриша ж із 5 класу відразу після школи ходив працювати на тракторну бригаду – був помічником комбайнера. Управлявся розводити вдома кролів і щоразу привозив надвечір траву. І так щодня.

 

Тоді в колгоспі влітку працювало багато дітей, і щороку, з початком навчального року отримували заохочення. Й от голова колгоспу на лінійці оголошує премії – кому 20 карбованців, кому 30 чи 40, а Плічку – 100, найбільше трудоднів виробив. Вручили премію, ще й платню отримав – і гайда в Золотоношу. Каже, треба Свєті щось купити, в неї ж ні светра, ні чобіт… А донька тоді вже вступила до Корсунь-Шевченківського педучилища.

 

Скільки в нього втіхи було від того, що сестру порадує! Приїхала Свєта, і я добре пам’ятаю, як після вечері тяжко було вимовити ті слова: він такий іще малий, заробив грошей, і шкарпеток собі не купив, усе сестру хотів потішити – і він цим дуже радий. Так от, кажу, запам’ятай: якщо зі мною, не дай Боже, щось станеться, то ти його ніколи не забудь і виведи в люди!

Вісім класів Гриша закінчив із похвальною грамотою, згодом пройшов співбесіду й пішов навчатися на ветлікаря в Золотоніський ветеринарний технікум. Але ж за що жити? І тоді «крутилися» як могли: оце поки кіно дивлюся – заготовлю квітів із «жатого» паперу. Навчила Гришу крутити каркаси з дроту, він допоможе – й за вечір зв’яжу 10 вінків. Три карбованці за один, але ж було й на пиріжок дитині, і Свєті могла дати 10-ку.

 

Як пішов учитися в Золотоношу, Гриша взявся возити худобу – смалив і розбирав, заробляв 3 карбованці за порося й за корову. Скрута страшна була. Складала йому ті гроші, а в мене пенсії – 54 карбованці. Свєті мої батьки дадуть якусь 10-ку, як приїде.

 

І от якось Гриші спало на думку удвох зі мною возити й спродувати м’ясо. Загорівся, мовляв, знає, що й до чого, скільки там роботи – до лабораторії й на базар. І тут крутилися як могли: добрі знайомі позичили грошей, другі задешево продали «жигулі».

 

Відтоді їздили по селах – і по всій Чорнобаївщині, і на Потавщину (Оржиця, Чорнухи), і в Переяслав, і до Яготина… То була тяжка праця: бувало й по три доби з машини не виходили. Приїхали, «мівіни» запарили, кави випили – і знов за свиньми. Тоді найважливішим було те, що люди нам дуже довіряли.

 

Згодом завели велике господарство вдома – спочатку свині, далі – й корови. Це така тяжка праця – тримати зо 50 свиней і 20 голів корів! Щодня – по 300-400 літрів молока. І не віриться, скільки руки переробили роботи…

 

Гриша тоді вже став господарем й облаштував хату. Свєта узагалі як тяглова сила була: й корови видоїть, і городи виполе, і консервує… Але у них із Гришею не було розділу, що це його робота, а це – її. Обоє трудилися. Сусідка, бувало, каже: «Ти якась ненормальна, в тебе діти як воли, світу білого не бачать…». А я ж їх не змушувала, вони самі бачили, що треба якось виживати.

 

Свєта навчалася гарно, закінчила Корсунь-Шевченківське педучилище й пішла вчителювати, згодом вступила до Переяслава-Хмельницького.

 

Гриша працював і дорогою забігав до технікуму на заняття, примудрявся отримувати майже одні 5-ки. Та доля не була така проста: Гриша мав невдовзі закінчувати навчання, як на останньому курсі хтось ляпнув йому, що випуститься – й заглядатиме коровам під хвости… І вирішив, що покине вчитися… На тому навчання у технікумі й завершилося.

 

Невдовзі Гриші вдалося вступити на агронома в Березову Рудку. Там здивувалися, що він так і не отримав диплома, маючи одні «п’ятірки», але за один день екзаменували й зарахували на ІІІ курс. Закінчив із «червоним» дипломом, звідти його направили в Полтавську аграрну академію для співпраці. І оце ніяк не забере документ про освіту, все працює – то посівна, то жнива.

 

І Свєта так: вчилася гарно, чинила по правді й інших завжди скеровувала на той шлях. Яка в неї добра душа! Завжди пожаліє людину, ніколи не образить і завжди думає тричі, перш ніж комусь щось сказати. І тільки по правді.

 

– І в цій вервечці життя було місце для повчань?

 

– Часто згадую їм слова мого батька – добра людина була, а як співав гарно! Бувало прийде до Гриші й каже: «Як їси, то потрошку, щоб не обляпався». Мовляв, не зажирайся! І завжди вчив: коли бог пошле, й заробиш копійку, то переламай навпіл і дай бідному. Така була дідова мудрість, Гриша і Свєта до цієї пори з нею живуть.

 

Життя було тяжке, бувало й без хліба сиділи. Де тільки ті сили брали? Увесь час при нагоді не втомлювалась обом повторювати, щоб були все життя вкупі, в одній жменьці, як віничок, зв’язані. І не дай бог комусь відступити в сторону – пропадете, кажу! А як будете всі, як вузлик один, – тоді буде правда й будете жити на світі. Так воно і є: Гриша і Свєта одне за одного горою, завжди стараються допомогти.

 

Наш господар родини, покійний батько Іван, завжди повчав Свєту й Гришу, що день годує, а ледачих ніхто не любить.

 

Дякую Богу, що вони в мене є, що були слухняні, що завжди одне за одним і за людьми. Таки набідувалися змалечку – тепер знають ціну життю. Радію, що врешті їхні долі налагодилися. Хоч Свєта й не спить ночами…

 

– У кого ж вона така вдалася?

 

– Та ж рід такий! Мама моя теж була дуже працьовитою й грамотною людиною. Завжди була в пошані й удома тримала порядок.

 

Я зроду не думала, що доживу до таких років. Як подумаю, скільки довелося перенести всього! А що я знала в житті? Зараз же тільки й радості: то газету дожидаю – там про діток моїх пишуть, то внуки прибіжать, моя велика втіха. Щодня дякую Богові, що тримає мене на цьому світі біля дітей.

 

– Чи є у Плічків недоброзичливці?

 

– Ох, послухаєш, як оті негідники пишуть всякі капості… Не треба те сприймати близько до серця. Я Свєті з Гришою кажу: Ісуса Христа й усяких святих теж звинувачували. А ви за правду боріться, а ви правду робіть – і буде добре і людям, і вам.

 

Вони ж не сидять склавши руки. Буває, прийде Свєта й бідкається: «Ма, як я втомилася… й нащо тільки за це взялася?..» А я їй: «Та ти такої породи!» Хіба не так? Як вона опікується культурою, творчими колективами, які влаштовує концерти – чи колись таке було в Драбові? І люди втішені, бо цим живуть. Бо ж культура і мистецтво – це наша основа.

 

Так і Гриша: то майданчик дітям облаштував, то у спортивній залі школи покриття зробив, то допоміг придбати аналізатори крові – така він людина, щедрий душею. Обоє живуть для народу.

 

Мені болить, коли дехто живе, як звір, капостить іншим. Їх небагато, таких горлопанів, але ж судять, на себе не дивлячись, і скільки зла людям наробили…

 

– Що ви сказали б людям, які йдуть на вибори? Як закликали б підтримати ваших дітей?

 

– Я знаю, що мої діти як стануть до роботи – то зроду-віку копійки собі в кишеню не покладуть. А ще й свого додадуть, щоб зробити як треба для людей. І знаю, що є такі злодії й негідники, які тільки і йдуть до влади, щоб набити кишені й надурити народ. Мої діти ніколи не ошукають, бо їх не так виховали.

 

Звісно, для всіх добрим не будеш, усім не догодиш. Але якби хоч третина людей поводилися так, як мої діти – дбали для людей, – то свято було б кожен день.

Подібні публікації

Реклама

Реклама

Реклама

5 1 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x