Олег Скалько: «Кожен прийшов у світ, аби виконати певну місію»

Олег Скалько: «Кожен прийшов у світ, аби виконати певну місію»

Голова Громадської ради при ОДА Олег Скалько під час інтерв’ю кореспондентам інформаційного агентства «Нова Доба» розповів про участь в суспільно-політичних процесах, волонтерських та благодійних ініціативах. Також поділився думками щодо взаємодії влади та громадян.

Протягом бесіди інтерв’юйований висловив свої переконання щодо актуальних проблем, що нині побутують в соціумі.

– Пане Олегу, ви цікавитеся різними сферами життєдіяльності, і більшості відомі як активний громадський діяч. Однак я знаю, що ви захоплюєтеся творчою діяльністю. Із чого це почалася?

– Я почав працювати в одному з російських клубів художником-оздоблювачем. Дуже люблю писати картини, але зараз на хобі, на жаль, бракує часу.

Думаю, ми заручники не роботи, а років життя, які нам відведено. Насамперед ми думаємо, що потрібно виховувати дітей, мотивувати їх до звершень. Люди постійно кудись поспішають, а вже потім усвідомлюють, що сплинуло багато часу.

– Розкажіть, що намагаєтеся відобразити через мистецтво?

– Узагалі-то більшість задумів тримаю всередині себе. Раніше відображав внутрішні переживання через абстракцію. Мої полотна завжди містять підтекст, який переданий через деталі. Наприклад, на одній із картин зображений театр, в якому глядачі спостерігають гру акторів. Виконавці ролей підвішені на нитках, натомість один з них розриває ці шнури. Згори на головного персонажа дивляться ангел та демон. У кожного з нас є ці нитки, які означають, що ми з’явилися на цей світ, аби виконати певну місію. Я переконаний: людина народжується, щоб залишити часточку себе, а також створювати якісь речі або їх змінити.

– Ви людина, яка слідкує за найменшими змінами. Скажіть, що, на вашу думку, необхідно зробити в місті, аби покращити життя черкащан?

– Насамперед потрібно навчитися поважати одне одного, адже нам цього бракує. Наприклад, на Митниці розташована велодоріжка, і більшість велосипедистів обурюються, що поруч бігають охочі. Однак, якщо людина поважає велосипедиста й біжить скраю, то для чого у відповідь створювати конфлікти? Інший аспект стосується посадовців. Якщо можновладці реалізовують у місті зміни, то спочатку повинні презентувати цей проєкт громаді, врахувати всі побажання та дійти спільної згоди.

У передвиборчий період депутати ввійшли в активну фазу та поширюють гасло: «Ми зробили те, що хотіли люди». Однак необхідно дізнаватися про проблеми мікрорайону в тих, хто там мешкає. Потрібно залучати громадян до спільних обговорень, а не вирішувати самостійно лише те, що їх самих хвилює. Небажання співпрацювати з містянами та введення черкасців в оману мене дуже обурює. Натомість суспільство вірить обіцянкам посадовців і лінується мислити глибше, зокрема, окреслювати реальні кроки депутатів. Згідно з Конституцією України, саме народ керує державою. Якщо громадяни це почують та усвідомлять – ми будемо змінюватися.

– Як зараз місцева влада впливає на черкасців?

– На мою думку, можновладці не мають жодного впливу на містян. Здебільшого вони використовують те, що придбано за кошти платників податків та роблять усе можливе, щоб люди бачили цю «роботу». На кожному кроці хтось із них звітує про відремонтовані тротуари та дороги, однак це все дала нам децентралізація. Нині активно ширяться подвійні стандарти: посадовці декларують одне, а роблять протилежне. Люди змушені перекривати дорожній рух, щоб їм налагодили водопостачання чи ввімкнули опалення. Ми спостерігаємо, як функціонує корупційна система, однак на «картинці» – усе чудово. Якби не 2014 рік, я б емігрував, бо не вбачав майбутнього на Батьківщині. Однак Майдан змусив мене залишитися, і вже п’ятий рік поспіль спостерігаю, що люди, з якими ми щось починали, розкрадають ще більше. Якщо й надалі так житимемо, то кардинальних змін не відбудеться.

– Тоді які ж, на вашу думку, є складники гармонійного життя?

–  У нашому місті є безліч чудових локацій, де можна комфортно відпочити. На мою думку, задля повноцінного розвантаження не вистачає клубів, які гуртували б черкасців. Наприклад, потрібно облаштувати місця, де могли б зустрітися люди поважного віку, адже в більшості з них вже немає родин. Також варто організовувати заходи для дітей, під час яких вони проявили б внутрішнє «я» та формувалися як особистості. Адже у кожного є духовний світ, який треба показувати іншим та обмінюватися з ними емоціями й досвідом.

Ви згадали, що Майдан змусив залишитися на Батьківщині. До яких іще дій чи змін змотивував той період? 

– Я був у самому вирі подій Майдану. Колеги запевняли, що після цього вчинку в мене «відберуть» бізнес. Але це було тверде та впевнене волевиявлення. Я вирішив, якщо не буду поруч, то не поважатиму себе. Зараз мені боляче спостерігати за людьми, які тоді дотримувалися певних переконань, а зараз змінили світогляд у протилежний бік. Коли після Майдану жителі різних куточків України клали квіти на площі, я не міг стримати сліз. Поставало одне питання: «Де ви всі були тиждень тому». Якби дехто не боявся, усе могло б скластися інакше.

У ті роки я був на посаді керівника ГО «Самооборона Майдану Черкаської області». Ми спільно з колегами відправляли машини із гуманітарною допомогою на Схід для воїнів АТО. Це тривало до 2017 року, доки добровольчі батальйони не припинили існувати. Я усвідомив, що забезпечувати армію мають відповідні державні структури. Уповноважені органи не мають перекладати цю відповідальність на людей, але залишити на той час їх наодинці із проблемами я не міг.

– У більшості сильних особистостей є свій взірець. Хто для вас був чи є авторитетом?

– У політичному аспекті – це, безсумнівно, В’ячеслав Чорновіл. Я впевнений, якби не трапилася ДТП, у результаті якої загинув український діяч, то ми жили б інакше. На жаль, він не встиг втілити заплановане. Переконаний, що хід історії України кардинально змінився б на краще.

А як щодо особистого кумира?

– Нещодавно я переглядав відео, де батько разом із сином, який хворий на церебральний параліч, брали участь у марафонних забігах та триатлонах. За ці досягнення 2008 року їхню команду зарахували до Залу слави Айронмена. Це приклад батька, який виклався на всі 100 відсотків задля щастя своєї дитини.

На вашій сторінці у фейсбуці чимало дописів про забіги. Чи вплинула ця історія на Ваше хобі?

– Можливо. Узагалі я почав бігати, щоб позбутися зайвої ваги. Тоді у мене був депресивний стан, бо зазнав зради з боку оточення. Спочатку протримався 21 день, а згодом почав брати участь у напів марафонах. Незабаром планую подолати марафон.

Я займаюся цим видом спорту щодня, і це не лише пробіжка, а спосіб зануритися у внутрішній світ. Завдяки бігу зникає негатив та навантаження, що накопичилися всередині. Також для мене це – нові перемоги й усвідомлення того, що здоров’я потрібно підтримувати систематично. Більшість вважає, якщо людина долає вдень 5–6 км, то це професійний спорт, однак я «любитель».

Не так давно відбувся пробіг заради дітей з інвалідністю в Черкасах. Ви брали в ньому участь. Що спонукало до цього?

– Благодійний забіг у місті організували за мого сприяння. Я зателефонував друзям із «NewRun» та запропонував реалізувати цей захід для черкаських дітей, які мають інвалідність. Учасники отримали приємні враження, і це мене потішило. Цих дітей переповнювала гордість після подолання дистанції. У такий спосіб ми продемонстрували, що ці люди – серед нас, і про них потрібно дбати не лише під час виборчого процесу, а повсякчас. Невдовзі плануємо організувати захід, у межах якого пробіжимо з дітьми через усе місто.

Зараз у Черкасах не створені належні умови для прогулянки у візку. Деякі говорять, що люди з інвалідністю не мають навчатися з іншими дітьми в школах. Однак ми маємо поважати їх, бо кожен прийшов у світ, аби виконати певну місію.

Зараз ви очолюєте Громадську раду при Черкаській ОДА й намагаєтеся бути активним у різних сферах. Скажіть, на яких основах має будуватися діяльність цієї структури з іншими організаціями?

Довідково: Громадська рада – чинний консультативно-дорадчий орган у складі обласної державної адміністрації, утворений для сприяння участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики. 

–  Зараз у нас немає конкретних домовленостей із представниками інших організацій. Скоріш, я міг би порівняти Громадську раду з відкритою платформою для спілкування, пошуку нових, креативних ідей та конструктивних рішень.

Для того, щоб нас чули, потрібно вести діалог. Не лише критикувати, але й пропонувати якісь задуми. Я хочу показати на прикладі ради, що в області є активна громадськість, яка готова діяти.

– Ви вважаєте, що питання треба вирішувати шляхом діалогу. У чому вбачаєте найбільшу проблему в процесі комунікації?

Нещодавно я натрапив на статтю, у якій кілька років тому розповів про свою судимість, але про це знову почали згадувати. Чому помилку юності не можуть пробачити все життя? Мене обурює, що соціум звинувачує людину в скоєному, навіть коли вона понесла за це покарання. Наше суспільство заявляє, що прагне допомагати іншим, підставляти дружнє плече, але своїми вчинками доводять протилежне. Я все переосмислив, зробив висновки та дотримуюся моральних принципів і норм закону. Але проблема більшості полягає в тому, що вони не готові йти назустріч тим людям, які змінилися. Це засмучує, бо громадськість має єднатися, а не таврувати тих, хто помилився і не залишати їх поза межами соціалізації. Люди сміються з проступків інших, але вони могли б кардинально змінити життя осіб, аби вчасно вислухали, допомогли порадою або справами. Це і є проблема комунікації.

Узагалі ув’язнення по-різному впливає на індивідуальність. Дехто лише адаптується до того середовища та стає частиною вигнанців. Адже переймає лексику та звички, замість того, щоб рухатися у правильному напрямку. Інші – надають перевагу саморозвитку, як я. Тривалий проміжок часу я приділив читанню книжок, що допомогли знайти відповіді на запитання, відволіктися від буденності, яка мене не влаштовувала, зрозуміти хто я насправді та чого прагну.

– Чому, на вашу думку, люди мають змінюватися?

– Я впевнений, що смерть – це не кінець, і далі є продовження. Не вірю, що ми народжуємося, щоб відпрацювати декілька років, піти на пенсію, порадіти онукам та відійти у вічність. Деякі люди мають примітивні погляди, бо коли є бажання щось змінити – вони цим не користуються, а діють за системою. Але лише той пізнає істину, хто відчув не тільки фізичний, а й духовний біль. Вважаю, що світогляд змінюється після втрати близької людини. Коли в мене помер батько, то я почав інакше дивитися на Всесвіт, бо втратив головну опору. Після цього зрозумів, що мій головний обов’язок – залишити чудових людей після себе, подарувати дітям лише позитивні риси, навчити їх дотримуватися важливих принципів та бути гідними особистостями.

 

 

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x