Як часто ви чуєте від когось, що так мало досягли у своєму житті? А може, й самі так про когось думаєте? Люди, схаменіться! Усі ми розвиваємось по-своєму і кайфуємо від життя по-своєму. Хтось у 23 вже має бізнес, сім’ю і трьох дітей, а комусь подобається навчатись. Ми всі нікому нічого не винні. От тільки потерпаємо від нав’язаних стереотипів суспільства, медіа і, звичайно ж, родини. Чи не в кожного був такий собі “син маминої подруги”, який краще вчиться, краще грає у футбол і взагалі “нобілівський лауріат”. Та в його житті, певно, був такий самий “взірець”. Річ у тім, що в сучасному світі панує тактика виживання і розвитку, тому нам і показують приклади – щоб ми розвивались. Правда, приклади ті не завжди вдалі.

Вини наших батьків у цьому немає, бо їх виховували під більшим тиском. Радянська система виховання картає нашу країну й досі, і, можливо, тільки мої діти житимуть інакше (та й то – не факт). Зараз же треба усвідомити, що всі ми різні, і кожен здатен досягти бажаного. Усе це – рубці на наших життях, рубці, що часом досі “ниють” і болять при зміні погоди.

Почавши себе картати, можна і не зупинитись. Ви – людина! І коли щось не виходить, не надто засмучуйтесь: Ілона Маска називали дурнем, бо його ракети підривались одна за одною. В одних виходить раніше і вправніше, в інших – пізніше, а треті взагалі відкривають себе в чомусь іншому, новому й не менш прекрасному.

Прокрастинація – штука дуже непроста, а тим паче в такі сірі й складні місяці, як листопад чи лютий. Треба боротися з нею, знаходити нові захоплення, цікавих людей, а головне – пам’ятати: нікому ти нічого не винен.