Таємниці старих кладовищ

Таємниці старих кладовищ

Колись про місця вічного спочинку земляків сущим було відомо усе: хто, коли та за яких обставин упокоївся, де його могила. І не мало значення, існує вона зараз чи вже зрівнялася із землею. А що ми, теперішні черкащани, знаємо про старі цвинтарі міста? Та власне – геть нічого. Старожили ще пригадають кладовища на місці Соборного парку (раніше Першотравневого), в районі нових вулиць Паризької Комуни і Енгельса, поховання радянських солдат у сквері поруч із Палацом піонерів та німецьких у сквері Богдана Хмельницького (раніше Комсомольському парку), але навряд-чи скажуть більше.

Однак, усі ці некрополі датовані ХІХ – ХХ століттями. А раніше? Адже місту понад сім віків чи близько того, що означає… Плюс-мінус, звісно, але із врахуванням демографічних процесів, воєн, епідемій, – зрештою, кількості мешканців на той чи інший період, – на те виходить, що в територіальних межах Черкас від 400 тисяч до півмільйона померлих. Даруйте вже за натуралізм, тобто скелетів чи їх фрагментів. І це мінімум, позаяк жителі доісторичних часів, але теж люди, – вже тлін. Тож тут, як і де б не було на давно заселених територіях, місто мертвих значно чисельніше міста живих. Просто поверхи першого йдуть у глибину землі і віків…

За добільшовицьких часів у 40-тисячних Черкасах налічувалося шість кладовищ, кожен куток мав своє. Відповідно й вулиці називалися: Пастерівська – Друга кладовищенська; Самійла Кішки (Рози Люксембург) – Третя кладовищенська; цвинтар на території Соборного парку в народі називався Успенським; квартал кладовища нині мало не у середмісті, що звично називається “Пушкінським”, мав назву Троїцького. Окрім них своє кладовище мала єврейська громада: воно знаходилося, – та почасти й зараз знаходиться вже у жахливому стані, – перед парком Сосновий Бір, донедавна Ювілейним.

Кладовище за Бульварною

Можливо, так його називали у перші роки, ще на початку ХХ століття. Нині це згадане вже “Пушкінське”. Так сталося, що мені воно знайоме… з дитинства. Саме тут ми, не обтяжені моральними пересторогами казбетські малолітні безбожники, грали в піжмурки, травили моторошні страшилки про “чорну руку” та у сутінках випробовували себе діагональними переходами від кута до кута цвинтаря: від ближнього на Ільїна до дальнього на Пушкіна.

Тут уперше зустріли дивакуватого дядечка. Спершу його побоювалися: може який божевільний з компанії баби Олени чи “Толіка у платку”, якого інколи зустрічали на Франка. Але потім таки з’ясувалося, що той чоловік просто частіше, аніж як водиться на старих кладовищах лише “на гробки”, навідує могилу дружини, померлої молодою. Доглядає і за цим похованням, і за ближніми, бо вже на початку 1980-х туди мало хто ходив.

Одного разу він провів нас усіма закапелками, показав де і хто похований та попросив за можливості на кладовищі не гратися. Пригостив цукерками і печивом з шаховими фігурами на пачці… Чомусь запам’яталося. А якоїсь весни ми його не побачили, і на Паску по могилі дружини зрозуміли, що й не побачимо. Прибрали, як могли…

Кажуть, що пізніші поховання поверх старих на тому кладовищі не дивина. Дореволюційні – нижче, повоєнні до поверхні зовсім близько. Допоки ми там “товклися”, двічі чи тричі натрапляли на темно-жовті людські останки. Вже дещо тямили, тож ніяк не могли збагнути: як так? Гробокопателів тут не водиться, хоч може колись і були. А все просто: з роками невпорядковані могили просідають, особливо ті, де “підселяли”, домовини в них давно погнили, то пси й дістають. І якщо так, то глибина поховань очевидна.

Перші ряди могил від Благовісної датовані 1950-ми. Це ті, що “читаються”, а про старіші вже сказано. Очевидно, що таких не могло не бути, бо по війні ховали від Жовтневої (насправді з кінця 1943 року до травня 1967-го – Жовтневої революції) до крайньої тоді Ільїна, фактично справді “надпільної” за визначенням. Не те, аби далі убік залізниці лежала якась цілина неорана: поодинокі хатки стояли, але назвати ті місця кварталами приватної забудови ще ніяк не випадало.

Тож першими бачимо могили колишніх фронтовиків, які по війні ненадовго затрималися на цьому світі, та міщанські: голод і хвороби, спричинені війною, а більше навіть повоєнням, вкоротили віку й багатьом обивателям. А трохи углиб – поховання початку ХХ століття, такі легко упізнаються за пам’ятниками. “Трьом поліцейським” тепер найвідоміший, та вкотре не зупинятимусь. Але таких небагато.

Ще пригадується розповідь старого приятеля Антоновича. Віднедавна і сам він “десь там”, Царство його душі Небесне. Антонович запевняв, що десь на самісінькому початку 1950-х на окремому кутку цього кладовища, теж мало не в “братській могилі”, ховали дітей з черкаського сиротинця. Звісно, без будь-яких ритуалів. Так, діти вмирали теж, і це поза сумнівом, а такі – найчастіше. Розповідав, що одного разу, ще зовсім малим, став свідком такого “похорону” і запам’ятав той жах на все життя.

Ну й насамкінець – фаховий коментар черкаського історика, краєзнавця й археолога Михайла Сиволапа. Він теж все тут пам’ятає змалечку, але оскільки за його плечима літ трохи більше, то спомини якраз про той період, якого бракує.

“Сторожку на Пушкінському, а історично – Троїцькому кладовищі, я ще застав, вона стояла ліворуч від воріт. У 1970-ті її розвалили, сторожа скоротили, почалося запустіння і руйнування кладовища. До того воно було ошатне й гарне, на гробки дуже багатолюдне. Про кладовищенську Петропавлівську церкву знаю, бо її священик відспівував у 1928 році мого діда, котрий похований на цьому кладовищі. Тому-то й буваю тут вже понад півстоліття. Бабусі дісталося від нової влади за те, що звернулася до автокефального священика, а не обновленського. Як і всі церкви УАПЦ, вона була закрита 1930 року, а зруйнована пізніше.

Найстаріші могили, котрі тут бачив, були 1901–1902 років. З чавунними плитами-надгробками та слідами відламаних хрестів на пам’ятниках. Але чув, що були могили й кінця ХІХ століття, але таких дат сам не бачив. У центрі кладовища, на перетині алей, виділялася металева альтанка з могилкою дочки якогось царського генерала (так мені тоді пояснили), котра трагічно пішла з життя. У 1966 році її маленька могилка ще була посипана свіжим пісочком і уквітчана. Нині й сліду могили немає, альтанка ж зруйнована упалим деревом. Центральна алея перетворилася на стежку, інших і не видно.

Особливо вражало поховання містобудівників, здається п’ять могил у південному куті кладовища, оточених металевою огорожею, над якою здіймався стилізований залізний міст. Вони загинули в кесоні під час будівництва черкаського мосту. Можливо, у старих підшивках про це є інформація, але не обов’язково: в радянський час не любили негативних новин…”

Реклама

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x