До Дня пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років «Нова Доба» спільно з Черкаським обласним краєзнавчим музеєм підготували низку тематичних публікацій. У першій частині – про кризу хлібозаготівель, «ножиці цін», курс на суцільну колективізацію.
Українські родючі лани стали ключовою причиною окупації території України 1921 року. Наші землі розглядали як бездонну сировинну базу для забезпечення існування радянського режиму.
Комунізм як ідеологія спирається на колективні господарства і колективні форми власності, їх створення декларувалось комуністами ще під час Жовтневої революції.
Але перш ніж перейти до питання створення колгоспного ладу на Черкащині, важливо розглянути суть аграрної політики перших десятиліть радянської влади. У часи воєнного комунізму (1918–21 рр.) ця політика базувалась на відвертому грабунку селян із метою створення необхідних державних запасів (продрозверстка), насамперед, на користь армії. Проте це аж ніяк не стимулювало розвиток с/г. У зв’язку з цим 1921 року Ленін запровадив нову економічну політику, яка означала заміну продрозверстки продподатком, який встановлював розміри вилучення продовольчої продукції у селянських господарств, дозволяла вільну торгівлю сільгосппродукцією, яка залишалася в господарствах після продподатку.
До 1927 року колективні господарства становили «експериментальне поле» для кількох сотень тисяч незаможних селян, що повірили у «комунію». Колгоспи створювалися тоді переважно на землях державного резервного фонду. Комуни вирізнялися повним усуспільненням землі, худоби, реманенту, артілі та зберігали відносну автономію селянського двору, котрий «здавав» до колгоспу частину майна з правом його повернення, а товариства спільного обробітку землі (ТСОЗ,СОЗ) діяли за принципом дольової участі, використовуючи власні угіддя, робочу худобу, реманент, насіння.
Переломним в питанні колективізації сільського господарства став 1927 рік. Незважаючи на те, що рік був неврожайним на збіжжя, ціни на нього суттєво знизились, особливо порівняно з вартістю промислових товарів. Виникли так звані «ножиці цін». Це штовхало селян не здавати зерно державі, чекаючи кращої ціни. Як наслідок – хлібозаготівельна криза і перебої з постачанням міст.
Криза хлібозаготівель підштовхнула до курсу на колективізацію села. У грудні 1927 року ХV з’їзд ВКП(б) прийняв план колективізації. Як її розумів Сталін – видно з його промови в січні 1928 року перед місцевим партійно-радянським активом у Сибіру.
Генсек звинувачував заможні верстви селянства в саботажі хлібозаготівель і закликав працівників правоохоронних органів застосувати до заможних селян статтю Кримінального кодексу РСФРР про спекуляцію. Фактично це був крок до згортання НЕПу на селі. По суті, у вимогах Сталіна йшлося про повернення до політики продовольчої розкладки доби воєнного комунізму.
Початок колективізації розпочався з порушення принципів добровільного об’єднання на селі, про які так багато говорили більшовики. Рішення про вступ до колгоспу селяни мали ухвалювати на зборах. Проте місцеві парткерівники й радянські активісти відкрито погрожували тим, хто відмовлявся вступати до колективних господарств. Партійні комітети й державні установи стали «змагатися» між собою за планові показники нових членів колгоспів. Селян силоміць заганяли в колгоспи, використовуючи для цього всі засоби адміністративного тиску. При створенні колгоспів усуспільнювалися не лише засоби виробництва, а й домашня худоба та птиця.
Окрім хлібозаготівельної кризи до посилення тиску на селян комуністів підштовхувало прийняття курсу на індустріалізацію промисловості. Українських селян розглядали як головних інвесторів будівництв перших п’ятирічок в усьому Радянському Союзі, а їхнє зерно – головну валюту. Саме завдяки ним на заводах з’являлися новітня американська та європейська техніка, що стала основою промислового потенціалу СРСР.
Велику роль у колективізації та проведенні хлібозаготівель відводили селянській бідноті. У постанові ВУЦВК і РНК УСРР від 3 липня 1929 року 25% штрафу і грошей, одержаних від продажу майна з торгів, перераховували у фонди кооперування й колективізації бідноти. Цим забезпечувалось корисливе зацікавлення бідних верств села в експропріації майна заможних. Характерним є те, що в наступні періоди існування СРСР колективізацію подавали як еволюцію в селянському господарстві.
Крім залякувань, використовували й більш цивілізовані способи, і головний із них – агітація. У цьому сподівалися на переконливість полум’яних промов активістів, які часто були не місцевими і взагалі мало що розуміли в сільському господарстві. Для них створювали навіть спеціальні курси, до яких приєднувались і члени комітетів бідноти. Крім промов, використовували засоби візуального впливу – плакати та транспаранти, що мали б надихнути селян вступати до колгоспів.
Курс на суцільну колективізацію був нерозривно пов’язаний із тиском на одноосібників – їх обкладали непомірними податками, які селяни були не в змозі оплатити. Платою за це була конфіскація майна, що потім продавалось активістами серед односельців.
Дякуємо за допомогу у підготовці матеріалу співробітниці Черкаського обласного краєзнавчого музею Ірині Мірошник
