До Дня пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років «Нова Доба» спільно з Черкаським обласним краєзнавчим музеєм підготували низку тематичних публікацій. У другій частині – про «червоні валки», ліквідацію куркульства та «Драбівське повстання».
У жовтні 1929 року трохи більше як 10% усіх господарств були об’єднані в колгоспи. Це були в основному бідняцькі господарства. Цього було недостатньо. На Пленумі ЦК ВКП(б) в листопаді 1929 року делегати окремо заслухали доповідь першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора «Про сільське господарство України й про роботу на селі». У доповіді зазначалося, що республіка має всі можливості, щоб здійснити перехід до колективізації раніше, ніж інші республіки. Колективізація в Україні мала завершитися восени 1931-го чи навесні 1932 року. Проте насправді підпорядкований генсеку партійний апарат постійно проводив більш радикальну лінію, плануючи завершити колективізацію протягом 1930 р.
Одним зі способів вилучення зерна у селян, які не виконали норми хлібозаготівель, були так звані «червоні валки». Зазвичай вони рухалась через усе село, зупиняючись біля господарств-боржників, наповнюючись їхнім зерном (нерідко останнім), після здійснення «вдалого» пошуку хлібозаготівельними бригадами. Після цього «червоні валки» прямували на зсипні пункти, які досить часто були непідготовленими до прийняття значної кількості хліба. Як інструмент тиску на селян «червона валка» мала також ідеологічне навантаження: її завжди супроводжували червоні прапори з гаслами, що мали мотивувати селян віддавати зерно добровільно.
Панно “Червона валка” (с. Орловець Городищенського району, 1929 рік)
Для підсилення темпів колективізації було вирішено використати потенціал робітників промислових підприємств. Це явище отримало назву рух 25-тисячників. Великого успіху цей рух не досяг, адже керівники в першу чергу турбувались про відданість робітників ідеалам партії, а не знанням агрономії.
Крім того, ХV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на ліквідацію куркульства як класу. До куркулів відносили не лише тих, хто використовував найману працю, але й просто заможних господарів на селі. «Куркульські сім’ї» було поділено на три категорії: активні вороги радянської влади (міра покарання – розстріл або заслання до Сибіру), активні саботажники колгоспного будівництва (заслання сімей у найвіддаленіші райони), інша частина (розселення в спецпоселеннях за місцем проживання). Цинічність ситуації підкреслювалась наявністю норм покараних кожної категорії.
Проте наприкінці 1927 року 23,7% усіх селянських дворів складали бідняки, 72,3% – середняки, і лише 4% господарств були заможні. Часто активісти стикалися з ситуацією, коли в селі взагалі не було заможних селян.
Перша хвиля розкуркулення тривала в Україні з другої половини січня до початку березня 1930 року, тоді було розкуркулено 2,5% господарств. Кампанія з боротьби проти «куркулів» велася в тому числі мовою директив – це бачимо з постанови про боротьбу з куркульським впливом у колгоспах 1932 року та газетних публікацій, наприклад:
«Радянська думка», с. Драбівці Золотоніського р-ну, 1929 рік
У суспільстві культивували ненависть до «куркулів», їх зображували монстрами, від яких страждають односельці.
Сталінські репресії на собі відчули тисячі українських сімей, зокрема, й на Черкащині: сім’я Бесарабів із села Носачів Смілянського району, яка на початку 1930-х рр. за звинувачення в куркульстві опинилась без даху над головою, а сім’я Ткаченків з села Мліїв змушена була рятуватися втечею до промислових районів.
Сім’я Бесарабів із села Носачів Смілянського району
У сімей «куркулів» конфіскували все майно, яке потім продавали на «червоних базарах» чи реалізовували на користь держави. Навіть після закінчення терміну покарання члени куркульських родин були фактично вигнанцями в суспільстві – позбавлені виборчих прав, можливості здобути достойну професію та приреченими на низько кваліфіковану працю. Станом на 1 травня 1930 року з УРСР було вислано 113 637 куркулів.
Подібний авантюризм у політиці щодо селянства викликав його відчайдушний опір, призвів до того, що навесні 1930 року країна опинилася на порозі громадянської війни. У різних селах Черкаського регіону поширювались саморобні агітаційні листівки та плакати проти радянської вдали. Набули поширення жіночі бунти та помста сільським активістам.
Антибільшовицький плакат
Колективізація намагалась зламати традиційний уклад села, в якому люди могли вільно господарювати. Саме спротив колективізації став однією з причин посилення репресивних заходів, зокрема хлібозаготівель. Активісти, озброївшись постановами влади і щупами (спеціальними довгими залізними палицями), ходили по хатах в пошуку зернових лишків.
Тільки тоді Сталін на деякий час припинив тиск на селянство й опублікував у газеті «Правда» статтю «Запаморочення від успіхів». У ній лінія на негайну примусову колективізацію була проголошена «перегином», а відповідальність покладена на місцеву владу.
Та попри це, опір продовжувався. Одне з селянських повстань відбулося на Черкащині й увійшло в історію під назвою «Драбівське повстання» (справа «Гренадери»). В ньому брали участь жителі сіл Филиповичі, Круподерці, Яблуново, Білоусівка, Золотухи, Остапівка, Березняки. Головною метою повстанці проголосили повалення існуючого державного ладу та проголошення «Української незалежної народної республіки».
Повстання мало статися навесні 1931 року, але одна з груп виступила раніше – 6 квітня 1930 року. Селяни захопили та перервали телеграфно-телефонний зв’язок, здійснили напад на станцію «Драбове», підпалили будинок Нарсуду та вбили 7 активістів-комнезамівців.
Того ж дня повстання було придушене владою, 89 активних учасників заарештували за участь в контрреволюційній організації. Наприкінці травня 20 із них були розстріляні, інші отримали від 3 до 10 років ув’язнення в концтаборах.
Але терор проти селян тривав і далі, у 1931–1933 роках покарання за бажання вести одноосібний спосіб господарювання ставали ще жорстокішими. Переважну більшість селян у цей час було вислано до Сибіру.
Дякуємо за допомогу у підготовці матеріалу співробітниці Черкаського обласного краєзнавчого музею Ірині Мірошник
