До Дня пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років «Нова Доба» спільно з Черкаським обласним краєзнавчим музеєм підготували низку тематичних публікацій. У четвертій частині – про їжу в часи голоду, дітей як перших жертв і силу духу українського народу.
У 1933-му почався справжній Голодомор. Продуктові запаси селян були вичерпані, тому вони були змушені харчуватися різними сурогатними стравами.
Страви часів Голодомору 1932–1933 років – коржики з тирси, для виготовлення яких розпилювали колоду над полотняним рядном; плесканчики, що їх готували з перемеленого насіння й тертих кормових буряків; ліпеники – з товчених жолудів з кукурудзою; маторженики з макухи та перетертої кори берези або осики. Багато людей навесні 1933 року об’їдали бруньки на деревах і траву – це часто приводило до смерті. Також шукали мерзлу картоплю на полях, хоч це було й заборонено.
Навіть якщо дивом вдалося зберегти зерно, то його споживання було дуже ускладненим. По-перше, усі млини були державними, і його могли б відібрати прямо там. Був іще варіант молоти вдома на кам’яних жорнах, але активісти їх часто розбивали. Припинилася торгівля сіллю, що ускладнювало заготівлю овочів або м’яса. Активісти також слідкували за димом, що йшов з коминів, тому що це є свідченням того, що в оселі залишилась їжа.
Голодне існування підштовхнуло багатьох селян до переосмислення колективізації – тепер вони самі просилися в колгосп, тому що за роботу там давали хоч трохи їжі. Ті, хто не міг працювати в колгоспах через похилий вік, хвороби або дітей, жили за рахунок працюючих членів родини. Масовим явищем стало жебрацтво – як у власному селі, так і у спробах виїхати до іншого міста або навіть за межі України. Але радянська вдала не забула і тут поставити перепони. 1932 року було введено паспортну систему, згідно з якою селяни не отримували паспортів, і відповідно, не могли переїхати працювати до міста або купити залізничний квиток за межі УРСР, на території, де не було голоду.
Попри це, залізничні станції стали місцем скупчення голодних людей. Тут вони жебракували, намагалися продати або обміняти власні речі на хліб, сподівались купити квиток на потяг чи проникнути до нього нелегально. Сюди зневірені батьки приводили своїх дітей і залишали в надії, що вбережуть їх тим самим від голодної смерті в рідному селі.
Саме діти часто ставали першими жертвами Голодомору, їх організм часто не витримував сурогатних страв. Коли батьки помирали, діти залишались без належного догляду. У великих містах їх збирали до дитячих притулків, але через погане забезпечення там їм теж не завжди вдавалось вижити.
Проте Голодомор 1932–1933 років є не лише свідченням злочинної політики радянського режиму, а й сили духу українського народу. Попри всі перепони та директиви, люди розробляли власні механізми виживання. Людяність проявлялась навіть у такий скрутний час. Очевидці Голодомору у своїх спогадах згадують про сотні випадків, коли люди допомагали навіть незнайомим людям. Приміром, учитель із села Сабадаш Жашківського району Іларіон Янчук через погане матеріальне забезпечення освітян змушений був стати членом буксирної бригади. Але під час обшуків намагався не повідомляти керівників про виявлене ним збіжжя, тим самим рятуючи голодних людей. Зокрема під час обшуку в хаті Кирила Бачінського не повідомив про заховане на печі жито та крупи. Сім’я, у якій зростало четверо дітей, завдяки цьому вчинку з могла вижити під час Голодомору.
Про голод знали в українських діаспорах і областях, що входили тоді до складу Польщі. Там створювались допорогові комітети, що збирали кошти і їжу для земляків. Але СРСР допомогу не прийняв, сказавши, що всі розмови про голод – справа рук ворогів радянського режиму.
Голодомор 1932–1933 років – це історичний урок який ми маємо пам’ятати завжди для того щоб не пережити це знову.
Дякуємо за допомогу у підготовці матеріалу співробітниці Черкаського обласного краєзнавчого музею Ірині Мірошник
